Щойно переступивши поріг, Джошуа виймає з шафи свій єдиний костюм, ретельно чистить його щіткою, перш ніж одягти, а його мозок палає від думок, які іноді суперечать одна одній: розслідування коронера, запланована на суботу поховальна процесія, трохи про свіжозірваний персик, отримані з Європи невтішні новини, зіниці кольору терну, непоборне відчуття того, що насильство, яке тільки визріває, незабаром затопить монреальські вулиці; тонка талія, повні губи, повітряний наліт, гарячий язик, розірвана сукня, сильні ноги, голі тіла, з’єднані вологим волоссям, кров Зінчука.
Його тривожні думки перериваються появою в кімнаті Лео Робінса. На ньому — відбиток перезбудження, притаманний людям дії, які передбачають якісь перепони. Він дає Джошуа дружнього штурхана межи плечі, перш ніж кинутися до купи червоних бандеролей, що вивищується навпроти вікна.
— Шам-де-Мар перекритий, друже, — мовить, беручи матеріали. — Копи метушаться, в уніформі й без, на конях, на мотоциклах. Сам директор Дюфрен там, не кажучи вже про всюдисущих інспекторів Міранду та Маꥳ. Відчуваю, буде гаряче. Мерія, Палац правосуддя й офіс коронера неприступні, якщо в тебе немає вагомих причин там бути. Тож на твоєму місці я зібрав би пташенят і якнайшвидше покинув гніздечко. Й удачі тобі, товаришу! А в мене справи.
Лео зривається на ноги й зникає так само несподівано, як і з’явився, руки зайняті необхідною поклажею, і, здається, він радий нагоді кинутися в бій.
Ґершман струшує головою, ретельно замикає двері, біжить на пошту й телефонує метрові Ґарберу, який інструктує його: правовик передбачив такий поворот.
Потім Джошуа прямує до Ріттерів, де й чекає на Йотту й удову Коперман; Йотта допомагає вдові вдягати трьох хлопчиків, замалих, щоб ходити до школи. Він пояснює їм ситуацію, упевнюється, що вони все ще хочуть свідчити. Жінки вигукують хором, наче те, що вони можуть відмовитися, їм ніколи й не спадало на думку, обмінюються парою слів на їдиш і запевняють його у своїй рішучості.
— Чоловік мені не пробачить, — кидає молода жінка.
Сусідка вривається, наче порив вітру, забирає дітей, дорослі п’ють міцний чай у майже відчутній тиші, яку перериває нескінченне, оглушливе сурмлення, що долинає з вулиці.
Заскочені зненацька, навіть налякані, вони залишаються сидіти, мов паралізовані, вчепившись руками у стіл, рухаються тільки приголомшено вирячені ошалілі очі в пошуках якщо не пояснення, то хоча б якогось порятунку.
Ще крик, якийсь металевий, у супроводі ожилих свистків, вириває їх зі ступору, наче отриманий наказ від адмірала; вони зриваються зі стільців і кидаються до вікна вітальні.
Величний лайнер сів на мілину, на вулиці Сен-Домінік.
Чудовий білий із зеленим «Паккард», довгий, як дві машини, запарковані поруч, стоїть з увімкнутим двигуном посеред вулиці й виштовхує з себе сірі кільця.
Здається, лімузин притягнув увагу всіх сусідів, які колами ходять довкруг нього, не наважуючись доторкнутися, в супроводі захопленого галасу й цвірінчання перезбуджених дітей.
Майкл Ґарбер, виставивши з вікна лікоть, із цілком задоволеним виглядом усміхається приголомшеним глядачам, які юрмляться за вікном. І швидким порухом пальця робить їм знак якнайшвидше спускатися.
Вони збігають сходами, один — надягаючи пальто, а дві інші — зав’язуючи хустки, під вигуки строкатого натовпу безробітних у поношених кашкетах, домогосподарок, які прийшли відловити своїх чад, підлітків, одягнутих занадто легко як для березневого ранку, хіба що двічі обмотані кругом ший зимові шарфи надають їм вигляду лютенів[64].
— А що я вам скажу, мадам Ріттер, ваш водій приїхав зарання, щоб відвезти вас до храму, еге ж? — каже один із тих зухвальців.
Хлопчик робить вигляд, що натирає корпус автомобіля відворотом рукава, дівчинка, яка б мала бути в школі, дивиться, як у дзеркало, в ковпак запасного колеса, а інша з тією самою метою використовує хромований обвід фари, якийсь дід сяк-так пританцьовує жигу, тримаючись однією рукою за перила сходів, а йому акомпанує такий самий товариш на гармоніці: імпровізоване свято запалює куток.
Водій у бездоганній уніформі, сяючому картузі й сніжно-білих рукавичках з похмурим виглядом виходить із-за керма й відчиняє задні дверцята — злегка зігнута спина й приставлені до козирка два пальці, — спонукаючи пасажирів якнайшвидше зайняти місця.
— Лейдіз, — шепоче він низьким голосом, іще нижче нахиляючись. — Сер.