Вони доповнюють цю історію, прикрашають її свідченнями, які нікого не залишають байдужим, говорять про хвилювання, стурбованість, паніку, які їх охопили, тоді як дівчина знову добре бачить офіцерів, котрі раптово дістають револьвери, й натовп, який вражено зупиняється, а тоді відступає, як і Микита З., котрий намагається відійти якнайдалі від людського виру зі своїм бідняцьким скарбом: кілька зношених сорочок, троє кальсонів і літні полотняні штани.
На зміну поліцейським на маленьке підвищення виходить Вілброд Рондо, котрого аж переповнює відчуття власної значущості, якої він ніколи досі не відчував, бо зазвичай народ, коли зустрічає представника тієї компанії, на яку він працює, підводить очі до небес, а тепер він має нагоду похизуватися перед уважними слухачами. Він — той, у якого дядько кюре, він приносить присягу, одна рука на серці, друга на Біблії, — і бреше, навіть не стерши посмішки, від якої на його щоках гурмана проступають ямочки. Тож він підтверджує вигадки, озвучені до цього, уникаючи погляду Симони, яка запитує себе, чи може цей чоловік відчувати хоч якийсь сором.
Він тримається за кафедру, йому дуже хочеться додати якихось подробиць, щоб іще хоч би кілька додаткових секунд насолоджуватися ілюзією, що він комусь цікавий, — і перетинає залу з похиленою головою й носом, похнюпленим до мармурової підлоги, під оплески доброї чверті слухачів, тобто правоохоронців.
Так і далі тривають слухання, які засвідчують підтримку поліцейським властям. Аж до виступу чоловіка, якому вони заважають уже днів зо три.
Аґент Зутто, з прямою спиною, наче кілок проковтнув, намащеними вусами, блискучими очима під густими бровами, з витягнутим, як у його ідола зі Старого Континенту, підборіддям, холоднокровно зустрів підбадьорювання й знаки підтримки своїх товаришів, поки йшов, щоб стати під розп’яттям. Він повільно повертає до опонентів своє гарне обличчя, наче застигле від презирства або й ненависті, ковзає поглядом по адвокатові сім’ї Зінчука та майбутніх свідках.
«Брудні покидьки», — читається у погляді сина іммігранта, а думка про те, що він боягузливо вбив собі подібного, щоб доєднатися до клубу власників і законників не завдяки своєму хрещенню, а внаслідок своїх дій, зовсім не виникає у його голові.
Тепер він уважно дивиться на Симону порожніми очима, в яких блищить лише пожадливість, незважаючи на почуття до Аврори, дружини відданої й люблячої, яка безсумнівно могла б докоряти йому за це відхилення, у якому він зізнається преподобному Манфріані, котрого нещодавно сам Дуче особисто підніс у ранг лицаря, коли наступного разу відвідає церкву Мадонна делла Дефеса, — зізнається у тому факті, що, коли потрапляєш у саме серце розлюченої вовчої зграї, то це спонукає до проявів найгірших інстинктів, закладених у нас природою.
Опитаний коронером, він повторює ту ж пісню, але плутається в деяких деталях, сам собі суперечить («він би вдарив залізним прутом» — і менш як за хвилину: «не можу стверджувати, чи було щось у нього в руках»), запевняє, що цілився у стегно, що не стріляв з наміром убити особу, про яку йдеться.
— Я в поліції вже чотири роки й дев’ять місяців. До сьогодні — жодної догани. Зате дещо свідчить на мою користь. Мене відзначили, і я отримав сто доларів нагороди.
Цього разу адвокат сім’ї загиблого робить вибір на користь перехресного допиту.
— Аґенте Зутто, — починає він, максимально італізуючи прізвище, — а чи не відчували ви до Микити Зінчука невиправданої ворожості, яка і змусила вас натиснути на гашетку?
Почулося кілька смішків з обох боків зали, та Зутто залишається холодним, як камінь. Він усе заперечує, знов описує себе, як, ні багато ні мало, гідного представника правоохоронного органу, слугу всіх і кожного, коротше, слугу Держави, який захищає свого ближнього, незалежно від того, ким він є.
Тоді адвокат повертається до свого столу, виловлює там примірник Montreal Herald, робить вигляд, що шукає статтю, з якої відразу зачитує два уривки:
— I was mad!.. He was a damn communist[65]! Ось що ви заявили журналістові, чи не так?
Цього разу ніхто не веселиться і всі погляди звернуті на того, хто смикає за кінчик своїх шикарних вусів. Через довгі три секунди він розводить руками, як робить його батько, коли лагідна Маріанджела докоряє йому за недоречно випущені за столом гази, дає спокій пучку волосся і знизує плечима. Може, це нещодавно здобута ним упевненість у тому, що він має право робити й брехати, як йому заманеться, і відчуття повної безкарності, яку йому гарантує його ж відповідь?