— Геррі Дейвіс! — видихає Шарль, забувши витерти тарілку, яку тримає перед собою, наче снаряд.
— Король злодіїв! — вигукує Ейджі. — Ти знаєш цього негідника?
Франк падає на стілець, кидає кашкет на стіл, його змочене потом волосся прилипло до блідого черепа.
— Товариш Макса Шапіро, ще одного ґанґстера, але поляка, як і я. Ми побраталися з ним. Він казав, що Маркс вартий поваги: він не може бути аж таким поганим.
А тоді повертається до Джошуа, щоки палають.
— Він хоче зустрітися з тобою. Зараз.
Чоловіки обмінюються поглядами, трохи стривоженими, але більше веселими. Шарль пропонує свій супровід: він займався боротьбою, у нього руки як у горили, бичача шия й залізні ноги. Та Джошуа вирішує йти сам. У будь-якому разі, якщо наймогутніший ґанґстер задумав зламати йому кістки, то він уже зробив би це.
Він хапає пальто, шапку й біжить униз сходами, не обертаючись.
Готель «Ля Саль» — «With the Typical French Atmosphere»[68], як сказано в проспекті, — квартири на п’яти поверхах, до послуг найбагатших людей, монреальців чи гостей міста. Він займає широкий проміжок вулиці Дрюмон, там, де ще не так давно були військовий госпіталь Принца Вельського і стайні компанії Т. Ітона.
На відміну від того, що говорять реклама й поштівки, будівля у стилі Боз-Ар, прикрашена двома прапорами, британським і французьким, відділена від торговельної артерії вулиці Сент-Катрін провулком і магазином піаніно «Вілліс і Ко». З іншого боку готель підпирають турецькі лазні з такою самою назвою. Мешканці верхніх поверхів можуть споглядати єпископську церкву й житлові будинки високого класу, що обрамляють вулицю. З іншого боку їм відкриваються прекрасна панорама Королівської гори[69], магазин «Оґілвіʼз», а коли настає ніч — неонові вогні навколишніх бутиків.
Там міститься Клуб «Кавальє де Ла Саль»[70], відкритий для кількох його членів і тих, хто постійно мешкає в готелі, за винятком післяобідньої пори для чаю й танців та вечорів, коли тут вибраним клієнтам пропонують рафіновані наїдки. Срібні столові прибори, скатертини й повне обслуговування за столом, від маслянки й супниці до солонки й посудини для оцту, все прикрашено гербами спостережливого дослідника, підступно вбитого його ж людьми у 1687 році: піщаного кольору щит із позолоченим хортом і золотою восьмикутною зіркою над ним.
Геррі Дейвіс, від народження Хаскель Лазарович, приймає Джошуа, сидячи перед стравою, яка в меню називається баранячим січеником.
Відомий ґанґстер має тендітну статуру й не більше п’ятьох з половиною футів зросту. Він, чесно кажучи, не найкращий із представників свого кола, та завжди вдягається вишукано. Його обличчя суперечить саме собі: тонкі риси, щоки як у маляти, обвислі вуха і скошене підборіддя вказують на природну м’якість, але це враження спростовується холодним безвиразним поглядом. Попри велику кількість лаку, на потилиці видніється прогалина, яка й доповнює портрет жахливо небезпечної дитини.
Цар гри, як дехто його називає, постійно оточений своїми песиголовцями, грубіянами, покликаними захищати його й отримувати борги з астрономічними цифрами. У нього золота каблучка на правій руці, вишукана прикраса, розрахована щонайменше на тонкий палець, достойний піаніста. Сидячи по-сицилійськи, тобто спиною до стіни, він підводиться, щоб привітати порушника спокою, якого йому належить побити. Він вказує Джошуа на стілець й пропонує розділити з ним трапезу:
— Кошерне, якщо такі дрібниці вас цікавлять.
Джошуа міг би відповісти йому, що цього четверга — 11 Адара — починається піст Естер і всім віруючим будь-які бенкети заборонені.
— Я не голодний, дякую. Я дуже зайнятий, ви ж знаєте. Ви ж читаєте газети?
— Читаю? — кидає той, відриваючи шматок м’яса зубами, як у гризуна. — Мені навіть випадає іноді диктувати їм статті.
Увесь стіл заливається сміхом, а зверхник, зберігаючи оманливо привітний вигляд, наказує своїм людям залишити його наодинці з гостем. Четверо горил відразу замовкають і покидають сусідню з ним банкетку, щоб зайняти іншу, ближче до входу.
Серед них і такий собі Файґенбаум, на прізвисько Жирний Чарлі, який набув своїх статків, коли займався контрабандою шовку з Нью-Йорка за допомогою великої монреальської сім’ї незаконних торговців бронфеном, тобто віскі. Його можна легко впізнати: маленький смаглявий товстун з подвійним підборіддям, з бігаючим поглядом, одягнений у щось незрозуміле. А тій кількості гральних автоматів, які належать йому в Лаврентидах, він зобов’язаний іншою своєю кличкою: Король Півночі.
69
Mont Royale (фр.) — Королівська гора, недіючий вулкан посеред острова Монреаль. Острів і місто отримали свою назву саме від цієї гори.
70
René Robert Cavelier de La Salle — французький дослідник Північної Америки, засновник Луїзіани. Його імʼям назване місто (нині район міста) на острові Монреаль.