У понеділок вранці Симона Беланже, виконуючи прохання патрона, допомагає Роуз Адлер, яку жартома називає просто Мадемуазель, власниці гарненького модного бутика для жінок «Роуз Реді-ту-Веа Шоп», затиснутого поміж двома великими магазинами: тканин Сема Камінскі й хутра братів Москович, а з верхнього поверху на нього насідає «Ріел Романіан Бройлінґ Гаус».
Мадемуазель — одна з цінних постійних клієнток компанії татуся Ґолда, бо численні дами Верхнього міста в Монреалі приходять сюди як по найкращі туалети, так і по розсудливі поради власниці, котра, як мало хто, вміє орудувати шаблею чесності й щитом тактовності.
Коли новинки прибувають до невеличкого магазинчика готового одягу, Симона швидким кроком минає сім поверхів будівлі Жакоб, вулицю Сент-Катрін, звертає на Сен-Александр, перетинає Дорчестер й Вітре, по спуску збігає до вулиці Креґ, бере вліво, прискорює ходу, вдихає запахи гарячого жиру з «Вікторіа Ланч» і спецій з таверни «Кінґстон Гаус», перетинає Де Бльорі, стежачи, щоб каблук не втрапив поміж рейок, не може стриматися, щоб не скорчити міну заклеєним вітринам там, де ще не так давно красувався магазин дорогих тканин і галантереї Аллана Джона, що постраждав від кризи, жертвами якої стали тисячі інших роздрібних торговців протягом останніх кількох років.
Вона біжить, біжить далі, шукаючи в сумці квиток, стримано вітається з продавцем ножів, який смокче люльку в очікуванні клієнтів, уповільнюється, щоб кинути погляд на розкладку вживаних товарів і на креми в салоні «Бельфонтен», знову прискорюється, минає вулицю Джордж, навіть поглядом не удостоює «Америкен Таверн», у якій завжди купа п’яниць, дістається до вулиці Шеннвіль, що схожа радше на стежку, сором’язливо хихоче, коли пожежник з 20-го відділку схвально свистить їй услід, далі минає таверну «Ле Репо» — ще одна! — думає вона, — скільки ж їх у Монреалі? — й нарешті виходить на вулицю Коте, де переплітається стільки рейок, далі їх мереживо зникає на вокзалі Креґ. Застрибує у 55 трамвай і, як часто буває, знаходить місце, щоб сісти й перевести подих. А хвилин за п’ятнадцять доєднується до Мадемуазель, щоб зустріти вантажівку й, перемовляючись, розпакувати останню колекцію виробів свого працедавця.
Це гарний бутик, витягнутий у довжину, висока стеля, оббита мідними квадратами зі стилізованими мотивами аканту. Зрозуміло, він розташований на першому поверсі, й завдяки великій вітрині сонячні промені протягом літніх місяців починають пестити ноги манекенів об одинадцятій і зникають лише о восьмій вечора. Мадемуазель доручила встановити маркізу, щоб захистити вишукані тканини від сонячних променів, і час від часу ганяє всіляких лайдаків, які ховаються під навісом у дощ чи спеку й затуляють туалети від можливих досить заможних клієнток, які можуть собі їх дозволити.
Клієнтки ці вислизають з гарних автомобілів, що приїжджають з Вестмаунта чи Утремона[17], щоб зробити пару покупок, байдужі до мелодрам, які розігруються на асфальті незалежно від пори року. Вони поширюють пахощі фіалок, іланг-ілангу чи бергамоту. Ці елегантні буржуа обожнюють атмосферу, що її їм пропонує бутик, без численних обмежень, як в Оґілві. Їм здається, що вони не тільки мають доступ до вишуканих товарів, а ще й не цураються простого люду, хоча й ледве кидають погляд навколо.
Обідньої пори у будні й вечорами в приміщенні чути, як у ресторані нагорі, за кілька метрів вище, найважчі з офіціантів пересуваються між столами й ставлять з гуркотом стільці на місце. Щойно Роуз Адлер переступає поріг, вона запалює білу курильницю (така собі подоба гейші в червоному із золотом кімоно), щоб приховати запах жирного м’яса — пастроми, п’єпт де пуі: гої кличуть цю страву просто курячою грудкою, яку подають із равіолі з сиром, а втаємничені — креплахом: той запах сягає її ніжних ніздрів і заважає їй.
Хоча обидві жінки й не схожі одна на одну, клієнтки часто припускають, що вони сестри — скажімо, старша та її гарненька молодша сестра, бо об’єднує їх мовчазне, зовсім природне взаєморозуміння. Та ледве Симона відкриває рота, щоб відповісти щось англійською, як помилка відразу виправляється. Хоч вона й добре володіє мовою Шекспіра, та не може спекатись акценту, мова наче в’язне на зубах, як у маленької дівчинки, яка вчиться говорити, а точніше, розуміти рідну мову.
У Роуз, може, зо п’ять футів зросту, навіть коли вона влазить на підбори, які її брати вважають занадто високими. Вона ходить рвучко, наче якийсь злий дух вселився в неї й постійно підштовхує її під лопатки, від чого здається, що її розпечено-руде неохайне волосся, підняте вгору й злегка підв’язане шовковою стрічкою, перебуває у постійній боротьбі: палаючий кущ, витягнутий із Мойсеєвої книги «Вихід» і скинутий у бутик привабливих спідниць та блузок, над якими панує запах пачулі й, само собою зрозуміло, троянд.
17
Вестмаунт, Утремон — міста на острові Монреаль, в яких селяться багатії англійського та французького походження відповідно. Нині Утремон є частиною міста Монреаль, Вестмаунт залишається окремим містом.