Він жваво плескає себе по колінах, зручно влаштовується на м’якій банкетці і, явно задоволений собою, чекає, бо впевнений, що повівся благородно, і це лише додає йому дивного шарму, оточеного водночас німбом елеґантності — пошитий на замовлення одяг, шовкова краватка, накрохмалена, аж потріскує, сорочка, лаковане волосся — і хамства: занадто блискуче взуття, каблучка, що захопила половину пальця, порожній погляд, вічно голодний рот і лисина, яку не здатний приховати жоден брильянтин.
Метрдотель у лівреї, котрий стояв трохи осторонь, підходить до Дейвіса, щойно той дає йому знак легеньким порухом мізинця, нахиляється, щоб прошепотіти йому на вухо пару слів, випростується, розвертається, йде на кухню.
Король злодіїв мочить губи у склянці з водою, перш ніж вибачитися перед Джошуа: нагальні справи вимагають його уваги.
— Ось що я тобі пропоную, — каже, підводячись. — Ти з іще одним своїм червоним організовуєш маленьку виставу: йдете по Мейн на милицях, із забинтованими головами, з руками на підв’язці, ну, і все інше, чого душа забажає. Бо якщо ні, то я буду змушений вами зайнятися.
Він знову витирає губи серветкою з тонкої тканини, кидає її на скатертину, перш ніж продовжити:
— Але то в разі, якщо наші друзі з охорони правопорядку не зроблять усе цієї суботи, правда ж?
Джошуа, який уже почав вибиратися з-за столу, завмирає й упродовж кількох секунд залишається у смішній позі: недописана сіґма або ж, для особливо насмішкуватих, руна sōwilō, використана Schutzstaffel, тобто SS[71].
Як таке можливо, запитує він себе, що цей бандит у дорогому вбранні сумнівається, чи готується захід у відповідь на вбивство такого нещасного, як Микита Зінчук, напередодні свята Пурим?
Джошуа повністю випростується, упирає руки в боки й запитально дивиться на співрозмовника.
— За тобою і твоїми спільниками стежать, мій дорогий. Ходять чутки, особливо після того, як тіло вашого мученика забрала міс Ґордон чи хтось із тих, хто її підтримує. Якщо антикомуністичній бригаді вдасться довідатись, де саме зберігається тіло...
Він не закінчує фразу, бере з вішалки федору[72], салютує Джошуа, піднісши два пальці до свого широкого лоба, відходить, повертає до метрдотеля, запихає в його вдягнену в рукавичку долоню сіро-зелену купюру й приєднується до своїх аколитів, що чекають на нього з кожного боку дверей; серед них і Жирний Чарлі, який подає йому вовняне пальто.
Коли Валентина, яку підганяли дві шотландки, опиняється у дворі, то сподівається побачити там і свого чоловіка, та замість того, щоб виглядати його червону, наче буряк, знайому фізію, вдивляється в землю у пошуках слідів від милиць. Але єдине створіння, яке вона бачить, — просвітлена Ґерда, на колінах, зі схрещеними руками, обличчя звернуте до неба, шепоче щось на кшталт нескінченної молитви.
Троє охоронців, Валентина їх не знає, дивляться на неї, коротко пересміюються, постукуючи кийками об долоні. Цього ранку литовка кудись зникла з рефекторії, і всі вирішили, що вона впала в одній з комірчин на поверсі або ж на галереї, вкритій послідом. Але правда завжди знаходить дорогу, й жінки врешті-решт дізналися, що бідолашна потрапила в ізолятор, в одну з камер на першому поверсі.
— Вона просто бронхи викашлювала, — повідала її сусідка з ліжка поряд. — Спочатку вона випльовувала чорні камінчики, наче кіптяву. Я спала відвернувшись до стінки, щоб нічого не підхопити. Потім шотландські корови мусили тихо забрати її, поки ми пішли снідати.
Справді, шкіра у Ґерди якась знекровлена, і сині кола, майже фіолетові, обрамляють очі, які вона намагається тримати широко розплющеними, наче спостерігає за Божою ходою по молочно-білій гіпсовій поверхні хмар. Її увагу, безсумнівно, привернув стогін співчуття, що вирвався у Валентини (сентимент, що став рідкісним у цієї колись м’якої жінки), і вона повільно повертає до неї своє посіріле обличчя; Валентина відразу розпізнає в незбагненних глибинах її дуже чорних очей відбиток смерті. Жінка у захопленій позі Оранти кольору слонової кістки підводиться, надихнута власною візією, а її долоні з вузькими пальцями згортають невидиму завісу. Білі промені світла заливають сцену: мільярди мікроскопічних частинок блукають довкола неї, наче метелики душ перед прощенням. Здається, що шкіру на оголених руках жінки, прозорої, наче скло, утримують кобальтові нитки, особливо у місцях, куди потрапляє слабке сонце і вже не може вирватись, ув’язнене в призмі, в якій з’єднуються, змішуються опаловий труп і оливкове подране лахміття. Ще залишається волосся, але воно має такий вигляд, ніби відділене від цієї нереальної креатури, з нього формується складний ореол, жирно-брунатний, корона чорнильного слизу на сухому щупальці, затісна раковина, яку покидає черевоногий молюск, коли починає хворіти на альбіносію нутрощів.