Радіоточка, майже нова, марки «Зеніт», оснащена циклопічним карданом, передає суботню програму CFCF, 130 кілогерц, Органна Рапсодія, та жваві дискусії топлять музичний політ у магмі з вигуків та глухого бурчання.
Присутні, звичайно, говорять про несподіване повернення зимових холодів — ніколи такого не було, й от знову, — про землетрус у Каліфорнії, тривожні новини з Німеччини й Австрії, про ту частину Китаю, яку захопили японці, про вчорашні й сьогоднішні вранішні проповіді у деяких синагогах.
«Німеччина має право сама регулювати своє політичне життя, та якщо правління Гітлера виллється у небезпеку для євреїв, якщо влада наці означає політику примітивного антисемітизму, то ми, євреї, не будемо мовчати. Й чітка громадська думка неєврейського світу засудить таку реакційну поведінку».
Але насамперед обговорюють справу Зінчука. Тож один товариш детально описує зустріч судді Моріса Тетро й адвоката Ґарбера у присутності такого собі Жозефа Бетула, столяра з його країни походження, нібито його товариша по зброї, на якій ішлося про можливе звинувачення аґента Зутто.
— І суддя послав їх, — кидає він, шкрябаючи носа.
Далі говорять про упередженість деяких газет, що повідомляють про можливі майбутні безпорядки у районі з боку радикальних елементів, про виступ муніципального радника, ешевена[77] Ектора Дюпюї, який описує в газеті те, як комуністи схопилися за цей сумний випадок, і звинувачує їх у використанні особи Зінчука для того, щоб привернути до себе увагу, ні більше — ні менше.
Зрештою, багато кого тривожить присутність у натовпі офіцерів у цивільному.
— І до того ж, — додає Джошуа, струшуючи люльку вільною рукою, — поліція попросила нас почати ходу о 9:30 замість опівдні. Хай помріють! Усі права на нашому боці.
Белла Ґордон, надзвичайно елеґантна у довгій чорній сукні, попри сутулі плечі й відсутність прикрас, вривається до кімнати, тягнучи за руку бальзамувальника.
— Ну, скористайся можливістю, щоб заспокоїти людину, до якої посеред ночі навідалися два мастифи.
І справді, обличчя Вільяма Рея набуло такого самого відтінку, як у його звичайних клієнтів, а під його котячими очима з’явилися майже фіолетові кола.
— Не переймайся, шефе, — каже Кід Леклер, чий лоб і досі мокрий від поту після відкидання снігу з невеличкої вулички Аркад. — У тих свиней коротка пам’ять і мізки плавають у розсолі. Ну, й боротися вони хочуть з нами, а не з тобою.
Орган змовк. Натомість чути пищання сирени, провісниці передачі «Cheerio», що транслюється з Нью-Йорка; її ведучий, Чарльз Келлоґ Філд, готується представити кілька натхненних текстів, пісеньок і власних віршів домогосподаркам усього континенту.
Церемоніймейстер відразу вимикає «Зеніт», який висить біля вхідних дверей. Жовте око гасне.
В будь-якому разі, наближається час приймати перших відвідувачів. Вільям Рей відкриває мелодіум, який тихенько чекає в кімнаті; неспішно, врочистим кроком прямує до катафалка і повільно піднімає віко труни, щоб продемонструвати, як сам каже, свій шедевр, а тоді йде назад, щоб стати біля інструмента.
Бідний Микита, здається, спить в оточенні ангелів, незважаючи на те, що піджак і сорочка явно тіснуваті для особи його габаритів. Хоча на ньому лише чверть штанів, тобто лише передня частина того, що мало би бути твідовими панталонами, але нікому не слід про те знати, окрім бальзамувальника, який нерухомо чекає, тримаючи напоготові свої довгі пальці біля клавіатури, поки його співробітник, шатен у підігнаному костюмі, приймає перших гостей.
Хлопчина щойно відчинив двері й відразу поділився своїм здивуванням з Беллою: цікаві й активісти вже вишикувалися перед похоронним салоном, а діти трусяться від холоду на капоті й крилах катафалка.
Відразу ж Кід з кількома здорованями стають обабіч входу і, як горили з нелегальних барів «спікізі», щільною вервечкою впускають однорідний натовп, що складається з безробітних та робітників (дехто прийшов з акордеоном чи й зі скрипкою), Матінок Кураж і занадто блідих дітей.
Довжелезна стрічка нещастя далі рухається в бік закатованого, ніби аортою тече сіра кров, прикрашена охрою, чорним, зеленим, трохи білого; на мить зупиняється, продовжує рух і поспішає у шлуночок, відкритий з боку колишньої конюшні, туди, де на людей чекає миска гарячого супу, а що ж іще? Й оголошення про смерть, яке вінчає фото Микити, взяте з його паспорта.