В Європі є навіть особлива категорія монархів-бідаків, які, не маючи сили воювати самі, віддають своє військо в найми заможнішій державі, встановлюючи певну плату за кожного солдата[106]. Три чверті плати вони беруть собі й живуть майже виключно на ці гроші. Такі монархи в Німеччині та в інших північних країнах Європи.
— Те, що ви розповіли мені про війну, — промовив мій господар, — чудово свідчить про розум, який ви, кажете, маєте. Добре хоч, що у ваших діях більше ганьби, ніж небезпеки, і що природа не дала вам змоги чинити багато шкоди. Адже ваш рот лежить в одній площині з вашим обличчям, і ви можете вкусити один одного хіба з обопільної згоди. Пазурі у вас на передніх і задніх ногах такі короткі та м'які, що один наш єгу легко пожене перед собою дюжину ваших. І тому, підсумувавши ще раз названі вами числа вбитих під час війни, я можу подумати тільки одне: ви кажете те, чого не було.
Я, не втримавшися, похитав головою та всміхнувся трохи на його простоту. Маючи певне відношення до мистецтва війни, я почав описувати наші гармати, кулеврини, гаківниці, карабіни-пістолети, кулі, порох, шаблі, багнети, битви, облоги, відступи, атаки, підземні міни, контр-міни, бомбардування та морські бої, де тонуть кораблі з тисячним екіпажем. Я змалював йому картину бойовища, де гине по двадцять тисяч солдатів з кожної сторони; шматки тіла, що літають у повітрі, хрипіння поранених, дим, галас, метушню, смерть під ногами коней, втечу, переслідування і перемогу; поле, засіяне трупами, залишеними на здобич собакам, вовкам та хижим птахам; грабування, харцизство, насильства, підпали й руйнування. І, нарешті, щоб показати відвагу моїх любих земляків, я запевнив, що на власні очі бачив, як при одній облозі вони висадили в повітря понад сто ворогів та стільки ж на одному кораблі, і пошматовані трупи падали потім з-поза хмар на втіху глядачам.
Я хотів був докладніше спинитися на деяких подробицях, але господар звелів мені замовкнути. Кожен, хто знає натуру єгу, сказав він, повірить, що, маючи силу та хитрість, відповідні їхній злосливості, ці мерзенні тварини здатні на всякий із названих мною гидотних вчинків. Але те, що я розповів, збільшило його огиду до всієї їхньої породи і посіяло в його мозкові цілком незнаний йому досі неспокій. Він гадав, що, звикнувши до таких відворотних слів, буде ставитися до них спокійніше. Потім він сказав, що хоч єгу його країни й викликають у нього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше, як гнейх (хижих птиць) за жорстокість або гострий камінь за те, що той ріже йому ногу. Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то він боїться, що їхня розумова розбещеність гірша за саму жорстокість. Отже, йому здавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшує наші природні вади на зразок каламутного потоку, що, відбиваючи образ потворного тіла, не лише збільшує його, а й спотворює ще дужче.
Додавши, що про війну він протягом цієї і попередніх розмов чув уже досить, мій господар заявив, що його тепер бентежить трохи інше питання. Я казав йому раніше, що дехто з екіпажу мого корабля залишив свою батьківщину через те, що закон відібрав у нього все його майно. Пригадуючи, як я пояснював йому це слово, він ніяк не міг збагнути, яким-то чином закон, поставлений охороняти людей, спричиняється до їхнього розору. Отже, йому хотілося, щоб я детальніше розповів, що таке закон і як його у нас застосовують тепер, практично, в житті. На його ж думку, розумним тваринам, якими ми претендуємо бути, цілком досить керуватися природою та розумом, які й мусять показати, що слід робити та чого уникати.
Я пояснив його милості, що закон — то наука, з якою я обізнаний мало і то лише тому, що вдавався до адвокатів, які марно намагалися захистити мене від кількох учинених мені несправедливостей, але обіцяв задовольнити його цікавість, як зумію, і сказав таке: «Серед нас є стан людей, яких змалку вчать мистецтва, збільшуючи навмисне кількість слів, доводити, що чорне — біле, а біле — чорне, і за те їм платять. Решта людей — кріпаки цього стану. Коли, наприклад, сусідові подобається моя корова, він наймає адвоката довести, що моя корова має належати йому. Я тоді, обстоюючи свої права, мушу найняти іншого адвоката, бо за нашими правилами, ніхто не може говорити за себе сам. У цьому випадку мені — справжньому власникові корови — загрожують дві небезпеки. По-перше, мій адвокат, звикнувши майже з колиски захищати брехню, почуває себе дуже ніяково, коли йому випадає боронити справедливе діло. Для нього це — неприродна робота, що її він провадить дуже незграбно, якщо не зловмисно. По-друге, обстоювати правду він мусить з великою осторогою, щоб судді не висловили йому догани, а товариші не виключили зі свого гуртка за ламання старих судових звичаїв. Отже, щоб зберегти свою корову, мені лишається два способи: перший — подвоєною платою підкупити адвоката супротивної сторони, і тоді той продасть інтереси свого клієнта, облудно натякнувши судові, ніби правда на його боці; другий — щоб мій адвокат виставив мою вимогу як зовсім несправедливу, сказавши, приміром, що корова в дійсності не моя, а мого суперника, і коли спритно зробити це, то прихильність суддів мені забезпечена.
106