Одружуючись, гуїгнгнми беруть дружину такої масті, яка не дала б негарних кольором нащадків[107]. У самця найбільше цінують міць, у самиці — гожість. Але кохання не відіграє тут ніякої ролі, а запобігають тільки звиродненню раси; і коли кобила відзначається своєю силою, то до неї підбирають гарненького жеребчика. Залицяння, кохання, дарунки, спадщина після чоловіка не відомі їм зовсім, і в їхній мові немає навіть відповідних слів. Молоде подружжя сходиться лише з волі батьків або приятелів. Таке робиться тут щодня, і дивляться вони на це, як на необхідний вчинок розумної істоти. Зате тут ніколи не чули про зраду або розпусту, і подружжя живе свій вік, ставлячись одне до одного так само приязно та доброзичливо, як і до інших гуїгнгнмів, зустрінутих на їхньому шляху, і не знаючи ні ревнощів, ні палкого кохання, ні суперечок, ні невдоволення.
Виховання молоді поставлено в них чудово і заслуговує на те, щоб ми його наслідували. До вісімнадцяти років їм, за винятком певних днів, не дають ні зернини вівса і дуже нечасто молоко. Влітку вони мусять, за прикладом батьків, пастися — дві години зранку і дві години ввечері. Слугам же дозволено пастися лише половину цього часу, і більшість трави приносять їм додому, де вони їдять її, коли вільні від роботи.
Поміркованості, працьовитості, охайності вчать у них молодь обох статей, і те, що у нас хлопці й дівчата виховуються по-різному, мій господар вважав за жахливе й потворне. Він казав, що чоловік і жінка мусять мати однакові знання, хіба що жінці треба трішки більше знатися на хатніх роботах. А в нас жіноча половина людей здатна лише приводити потомство. Доручати ж виховання дітей таким нікчемам було, на його думку, ще більшим доказом нашого дикунства.
У своєї молоді гуїгнгнми з дитинства розвивають міць, прудкість і відвагу, примушуючи їх бігати по горах та горбах і по кам'янистих шляхах, а після того упрілих — з головою занурюватись у ставок чи річку. Чотири рази на рік молодь кожного району сходиться показати свої успіхи в біганні, стрибанні та інших мистецтвах, які вимагають сили та спритності, і переможця винагороджують складеним на його честь гімном. Цього святкового дня слуги приганяють на поле отари єгу, навантажених сіном, вівсом та молоком для частування гуїгнгнмів, після чого цих тварюк одразу ж відганяють назад, аби вони не викликали огиди в зборів.
Кожні чотири роки, під час весняного рівнодення, на рівнині, миль за двадцять від нашого будинку, відбуваються загальні збори уповноважених від усієї нації, що тривають п'ять-шість днів. Тут вони обговорюють становище кожного з районів щодо забезпеченості його сіном, вівсом, коровами та єгу і, коли трапиться, що десь чогось бракує (це буває дуже рідко), одностайно ухвалюють допомогти коштом інших районів. Тут же розподіляють і дітей. Якщо, наприклад, в одного гуїгнгнма два жеребчики, він міняє одного з них на кобилку з тої родини, де їх дві, а коли випадково загине дитина в родині, де мати занадто стара, щоб породити нове дитинча, то збори вирішують, яка родина з цього району мусить його породити, щоб відшкодувати втрату.
Розділ IX
Палка дискусія на національних зборах гуїгнгнмів і чим вона закінчилась. Освіта гуїгнгнмів. Їхні будівлі. Похорон у них. Хиби їхньої мови.
Одні з таких великих національних зборів відбулися при мені місяців за три перед моїм від'їздом, і мій господар брав у них участь як представник свого району. Обговорювалося на них старе вже, і, власне, єдине, що викликає в цій країні дебати, питання, і господар, повернувшися, докладно розповів мені про перебіг тих зборів.
На обговорення поставлено питання, чи слід винищити з лиця землі всіх єгу. Один із членів зборів, обстоюючи потребу такого заходу, наводив дуже важливі й переконливі міркування. Він указав на те, що єгу — найогидніші та найнеохайніші тварини у світі, до того ж найбільш уперті та неслухняні, злостиві та хитрі. Якби їх постійно не доглядати, вони потай ссали б корів гуїгнгнмів, вбивали та жерли їхніх кішок, толочили траву та овес і чинили тисячі інших прикростей. Він нагадав стародавній переказ, за яким єгу не завжди жили в їхній країні, але багато років тому двоє цих тварюк з'явилися на одній горі, причому ніхто не міг сказати, виникли вони з пригрітого сонцем багнища та твані чи з піни та мулу морського[108]. Розмножившись із надзвичайною швидкістю, єгу протягом короткого часу загидили своєю присутністю всю націю гуїгнгнмів. Ті, щоб позбутися цього лиха, влаштували загальні на них лови й оточили все стадо. Перебивши дорослих, кожний гуїгнгнм узяв до свого хліва по двоє малих, гадаючи використати їх на хатні роботи, і цих диких від природи тварин нарешті приборкали, навчивши їх носити важкі предмети й возити вози. У цім переказі, здається, багато правдивого, і ті створіння не можуть бути «ілн-гніямші» (чи аборигенами цього краю), бо їх страшенно ненавидять і гуїгнгнми, і всі інші тварини. Хоча ненависть цю досить виправдує злісна вдача єгу, а проте, вона не дійшла б такої міри, якби єгу були тутешніми аборигенами, бо тоді їх давно б уже знищили. Гуїгнгнми, намисливши собі використовувати послуги єгу, дуже необачно занедбали освоювання ослів — милих тварин, слухняніших та розумніших, без огидного духу, досить дужих для роботи, хоч і не таких спритних, як ті, ревіння ж їхнє, хоч і не дуже приємне, краще все-таки, за жахливе виття єгу. У цім питанні висловилися ще кілька промовців, коли мій господар вніс нову пропозицію, що зародилася в нього через мене. Він цілком погоджувався з шановним попереднім промовцем щодо оцінки згаданого ним переказу, але думав, що перші, бачені серед них, єгу прибули сюди з того боку моря. Висаджені на землю й покинуті своїми товаришами, вони втекли в гори і поволі, з покоління в покоління, здичавіли проти тих із них, що залишились у країні, звідки прибули два їхні прародичі. Свою теорію він обґрунтовував тим, що тепер у нього самого є один дивовижний єгу (він мав на увазі мене), про якого більшість їх чули, а багато хто навіть і бачив. Далі він розповів, як знайшов мене. Розказав, що все моє тіло було вкрите виробами зі шкіри та волосся інших тварин, що я розмовляю своєю власною говіркою, але досконало опанував їхню мову, і що, побачивши мене без того покриття, він пересвідчився, що я — з усякого погляду справжній єгу, тільки з білішою та не такою волохатою шкірою і коротшими пазурами. Він додав, що я намагався переконати його, нібито на моїй батьківщині та й по інших країнах, всім орудують єдині обдаровані там розумом тварини — єгу, а гуїгнгнми — раби в них, але він особисто вважає мене за звичайного єгу, хіба що трішки цивілізованішого, завдяки крихті розуму; в усякому разі розумово я настільки ж нижчий від гуїгнгнмів, наскільки їхні єгу нижчі від мене. Він розповів, що між іншим я розказував йому про наш звичай холостити молодих гуїгнгнмів, аби приручити їх, і про те, що операція ця — легка і безпечна. Йому здавалося, що нема ніякого сорому вчитися мудрості у тварин: працьовитості — в мурашів, будівельного мистецтва — в ластівок (так я перекладаю слово «ліганг», хоч то куди більший птах). Таку ж операцію він гадав би зробити й тутешнім молодим єгу, бо вона допоможе не тільки скоріше освоїти їх і мати від них більше користі, а й знищити за одне покоління всю їхню породу, не вбиваючи їх. Разом із тим він радив відтепер же звернути увагу на ослів, бо, за всіма якостями кращі за єгу, вони мають ще ту перевагу, що можуть працювати з п'ятилітнього віку, а не з дванадцяти років, як єгу. Ось і все, що визнав за потрібне розповісти мені тоді про національні збори мій господар. Але він зволив приховати одну подробицю, яка стосувалась особисто мене. Нещасливі наслідки її я невдовзі відчув, як про те вчасно довідається читач, і відтоді, вважаю, починаються всі мої подальші нещастя.
107
108