Западина між копитом і бабкою передньої ноги править їм за нашу руку, і вони діють нею з неймовірною спритністю. Я бачив, як, на моє прохання, біла кобила з родини мого господаря всилила нитку у вушко голки. Вони доять корів, жнуть овес і виконують усяку роботу, що вимагає рук. У них є тверді кремені, що, тручи ними об інші камені, вони обтісують собі з них клинки, сокири та молотки. Інструментами, зробленими з цих кременів, вони косять сіно і жнуть дикорослий овес, яким укрито майже всі їхні поля. На возах, запряжених єгу, копи та стоги відвозять до садиби, де слуги топчуть ногами овес у спеціальних, укритих дахом, приміщеннях, а зерно переховують у коморах. Вони виготовляють грубий череп'яний і дерев'яний посуд, обпалюючи перший під сонцем.
Якщо з ними не скоїться якогось нещасливого випадку, гуїгнгнми помирають тільки від старості; ховають їх у найпотаємніших місцях, які лише можна знайти. Ні друзі, ні родичі не виявляють по їхній смерті ні горя, ні суму, та й той, що вмирає, сумує за світом, що його покидає, не більше як той, що йде від сусіда додому. Пригадую, як одного разу мій хазяїн запросив до себе в якійсь важливій справі знайомого з родиною. Прийшовши пізно ввечері призначеного дня, пані дуже вибачалась і наводила на своє виправдання дві причини. Перше, що сьогодні вранці її чоловік «шнувнг». Це слово надзвичайно виразне і, перекладене англійською мовою, значить: пішов до своєї першої матері. Другою причиною запізнення були її наради з челяддю в питанні про місце, де краще було б поховати небіжчика, який помер пізнього ранку. Я помітив, що трималася вона так само весело, як і завжди, коли заходила до нас. Місяців через три померла й вона.
Живуть вони звичайно років до сімдесяти або сімдесяти п'яти і дуже рідко — до вісімдесяти. За кілька тижнів до смерті в них починають підупадати сили, хоча вони й не відчувають ніякого болю. На той час до них часто заходять їхні приятелі, бо їм самим виїжджати з дому вже не так легко та приємно. Проте, як їм лишається прожити близько десяти днів (а гуїгнгнми рідко помиляються у своїх розрахунках), вони вибираються нанести візити найближчим сусідам, що заїздили до них. Везуть їх в екіпажі на зразок наших саней, запряженім єгу, яким вони користуються й тоді, коли їдуть у далеку путь або ушкодять собі ногу. Наносячи ці візити, помираючий гуїгнгнм врочисто прощається з приятелями, ніби лагодячись виїхати до якоїсь далекої частини своєї країни, де він має перебути решту свого життя.
Не знаю, чи варто відзначити, що в мові гуїгнгнмів немає слова, яке значило б щось погане, крім слів, пов'язаних із потворністю або вадами єгу. Отже, щоб сказати про неслухняність челядника, примхи дитини, камінь, який порізав ногу, негоду або щось подібне, вони до основного слова додають «єгу». Наприклад — «гнм єгу, вгнаголмм єгу, інлгмнвдвілгма єгу», а погано збудований будинок — «інголмнролгнв єгу».
Я з великою приємністю міг би розказати ще багато чого про побут і чесноти цього прекрасного народу, але, збираючись незабаром опублікувати спеціальну книгу про них, відсилаю читача до неї, а сам тим часом почну розповідати про прикру катастрофу, яка скоїлася зі мною.
Розділ X
Оселя автора і його щасливе життя серед гуїгнгнмів. Він удосконалюється в чеснотах, розмовляючи з ними. Їхні розмови. Господар сповіщає автора, що той має покинути їхню країну. Автор з горя зомліває, але скоряється. З допомогою приятеля-слуги він розпочинає робити та закінчує човен і навмання пускається в море.
Я влаштував свою маленьку оселю цілком собі до вподоби[109]. З наказу господаря мені збудували хатку їхнього ґатунку ярдів за шість від його дому, і я сам обмазав її стіни та долівку глиною і вкрив рогожками мого власного виробу. Витіпавши коноплі, що ростуть там дико, я зробив собі з них щось подібне до матраца і набив його пір'ям різних птахів, яких ловив у сильця, сплетені з волосся єгу, і харчувався пташиним пресмачним м'ясом. За допомогою мого ножа і гнідого огиря, що виконував важку фізичну роботу, я змайстрував два стільці. Коли мій костюм зносився й перетворився на лахміття, я зшив собі одежу зі шкурок кроликів та інших гарненьких звіряток майже такого ж розміру, які звуться «кнугног». З них же зробив я собі і дуже пристойні панчохи. Черевики я підбив кусками деревини, прикріпивши їх до передків, а коли й передки зносилися, поставив замість них висушену проти сонця шкіру єгу. З дупел дерев я часто діставав мед і домішував його до води або їв із хлібом. Ніхто не міг би краще за мене ствердити два вислови: «природу дуже легко вдовольнити» і «злидні є мати винахідливості». Я був абсолютно здоровий і насолоджувався цілковитим душевним спокоєм. Мене не хвилювали ні зрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені не доводилося ні підкупати, ні підлещуватись, ні звідникувати, запобігаючи ласки якогось вельможі чи його улюбленця. Я не потребував захисту ні від омани, ні від насильства. Тут не було ні лікарів, аби руйнувати моє тіло, ні адвокатів — аби виводити мене зі статків, ні шпигунів, аби стежити за моїми словами та вчинками, а тоді за гроші обвинувачувати мене в чомусь. Тут не було базікал, осудників, наклепників, злодюжок, розбійників, виламувачів, адвокатів, звідників, блазнів, гравців, політиканів, дотепників, іпохондриків, нудних балакунів, суперечників, насильників, убивців, шахраїв, лідерів партій чи політичних клубів, заохочувачів до пороків спокушанням або власним прикладом; не було в'язниць, сокир, шибениць, кари батогами і ганебних стовпів; не було дурисвітів-купців і шахраїв-ремісників; не було чваньковитості, пихи, удаваної дружби; не було чепурунів, бешкетників, п'яниць, повій і венериків; не було лайливих, розпусних, марнотратних жінок; не було тупих, бундючливих педантів; не було в'їдливих, вибагливих, дріб'язкових, шумливих, галасливих, ледачих, самонадійних, зрадливих товаришів; не було негідників, що підвелися з грязюки завдяки своїм порокам, ні благородних людей, кинутих у грязюку за свої чесноти; не було лордів, скрипалів, суддів і вчителів танців. Мій господар робив мені честь, знайомлячи з багатьма гуїгнгнмами, що приїздили до нього в гості, і ласкаво дозволяв мені бути присутнім у кімнаті під час їхніх розмов. І він, і його знайомі часто зволили розпитувати мене і вислуховувати мої відповіді. Іноді я мав честь супроводити його, коли він наносив візити. Я ніколи не дозволяв собі говорити, а лише відповідав на запитання і завжди робив це з великим жалем, бо шкодував часу, що використав би його доцільніше, слухаючи і вдосконалюючись. І дійсно, в тих розмовах кожне слово мало глибокий сенс, в усьому панувала надзвичайна чемність без щонайменшої манірності, усякий, хто говорив, задовольнявся сам і завдавав утіхи своїм слухачам, нікому ніколи не перебивали мову, не відчувалося ні нудьги, ні зайвого запалу, і не чути було різних думок. Гуїгнгнми гадають, що недовга мовчанка в товаристві є вельми корисною, і, я вважаю, вони мають рацію, бо тоді в голову набігають нові думки, які дуже пожвавлюютьсь розмову. На таких зборах звичайно обговорювалися питання про дружбу, доброзичливість, суспільний лад і економічний стан країни. Іноді темою були явища природи, стародавні перекази, межі доброчесності, закони розуму. Не раз дебатувалися суперечливі питання, що їх мали розв'язувати найближчі національні збори, або заслуги поезії. Не пишаючись, мушу додати, що моя присутність не раз давала їм багато матеріалу для розмов. Мій господар розповідав своїм приятелям про те, що чув від мене про мою батьківщину та про мене особисто, і це давало їм привід висловлювати не дуже похвальні думки про людство. Отож, я не буду повторювати того, що вони казали. Зазначу лише, що його милість, здавалося, розумів натуру єгу краще, ніж я сам. Він угадував усі наші хиби та вади (навіть і ті, про які я нічого не казав), уявляючи собі на нашому місці їхніх єгу, обдарованих невеликим розумом, і приходив до висновку, на жаль, занадто справедливого, що то мало б бути надзвичайно мерзенне та жалюгідне створіння.
109