Усе це переконало фермера, що він має справу з розумним створінням. Він раз у раз звертався до мене зі словами, які бриніли в моїх вухах, немов вода в потоках млина, дарма що вимовляв їх він дуже виразно. Я відповідав різними мовами і якомога голосніше; велетень часто приставляв вухо ярдів на два до мене, але ми все-таки не могли порозумітися. Нарешті, він послав слуг жати, а сам вийняв із кишені хустку, згорнув її вдвоє, поклав собі на ліву долоню і, опустивши руку до землі, запропонував мені стати на неї. Долоня його була не більше фута завтовшки, і виконати його розпорядження було неважко. Щоб не впасти, я ліг, випроставшись на ввесь зріст, а він задля безпеки вкрив мене хусткою ще зверху і поніс додому. Там він покликав свою жінку й показав мене їй, а та наробила галасу і втекла, як тікають англійські жінки, коли вгледять жабу чи павука. Проте, побачивши згодом мою добру поведінку й цілковиту покору у відповідь на знаки, що подавав мені її чоловік, вона хутко помирилася зі мною і навіть почала ставитись до мене з ніжністю.
Було опівдні, і слуга подав обід. Складався він з одної лише м'ясної страви (як то личить звичайному землеробові), а блюдо, на якому її принесли, мало принаймні двадцять чотири фути в діаметрі. Родина складалася з фермера, його дружини, трьох дітей і старої бабусі. Коли вони посідали, фермер посадовив мене неподалік від себе на столі на висоті тридцяти футів од підлоги. Я страшенно боявся впасти й старався триматися далі від краю стола. Жінка врізала мені маленький шматок м'яса, уломила трохи хліба й поставила це переді мною. Я низенько вклонився їй, витяг свій ніж та виделку і заходився їсти, що просто захопило їх. Далі господиня послала служницю принести щонайменшу чарку, в якій містилося близько двох галонів, і налила туди якогось питва. Ледве-ледве обхопивши її обіруч, я якнайпоштивіше випив до її милості й виголосив коротеньку промову по-англійському, намагаючись вимовляти кожне слово якнайголосніше, чим викликав у моїх слухачів вибух сміху, який за малим не оглушив мене. Питво нагадувало легке яблучне вино і було непогане на смак. Ідучи до фермера, який кивком голови прикликав мене, я, дуже здивований усім побаченим, — як то легко зрозуміє та вибачить мені читач, — дорогою спіткнувся об скоринку хліба і вдарився обличчям об стіл, не заподіявши собі, щоправда, ніякої шкоди. Підвівшись і помітивши, що моє падіння схвилювало цих добрих людей, я помахав у себе над головою капелюхом і тричі скрикнув «ура!» на ознаку того, що не постраждав. Але коли я підійшов до свого хазяїна (так я називатиму надалі фермера), його молодший син — десятилітній пустун — схопив мене за ноги й підняв так високо, що я ввесь затрусився. Батько страшенно розсердився, вирвав мене з його рук і, давши синові ляпаса, що скинув би з сідла цілий ескадрон європейської кінноти, звелів йому вийти з-за столу. Щоб не підбурювати хлопця проти себе, знаючи, як усі наші діти люблять мордувати горобців, кроликів, кошенят та цуценят, я впав навколішки і, вказуючи пальцем на пустуна, просив хазяїна простити його. Батько погодився, хлопець знову сів до столу, а я підійшов і поцілував йому руку, а хазяїн мій примусив сина ніжно погладити мене нею.
Серед обіду до хазяйки на коліна скочила її улюблена кицька. Почувши позад себе шум, неначе від дюжини панчішних верстатів, я повернув голову й побачив, що то муркоче тварюка, судячи по голові та лапах, утроє більша за нашого бика; її годує та пестить хазяйка. Лютий вигляд цієї тварюки завдав мені великого страху, хоч я стояв на протилежному кінці стола, футів за п'ятдесят від неї, і хазяйка міцно тримала її руками, щоб та не кинулася та не подерла мене своїми пазурами. Виявилося, проте, що мені не загрожує ніяка небезпека, бо кицька не помітила мене й тоді, коли хазяїн підніс мене фути на три до неї. Я чув від людей і пересвідчився на досвіді своїх подорожей, що хижаки завжди нападають на тих, хто від них тікає або показує свій острах, і вирішив у цьому небезпечному випадку не виявляти ніякого страху. П'ять чи шість разів пройшовся я перед самісінькою котячою мордою, і тварюка не тільки не займала мене, ба ще й посувалася назад, немов лякалася більше за мене. Собаки, що під час обіду, троє або четверо, як це звичайно буває по фермерських оселях, увійшли в кімнату, налякали мене менше, хоч дог був такий, як чотири слони разом[34], а дворовий пес мало чим йому поступався.