У тому ж таки садку я зазнав ще й небезпечнішої пригоди. Віднісши мене в безпечне, як їй здавалося, місце, моя маленька нянька залишила мене на самоті з моїми думками (про що я часто просив її) і, не взявши з собою з дому мого ящика, щоб не обтяжувати себе, сама, разом з іншими двірськими дамами, пішла на другу половину саду. Коли вони були так далеко, що не могли вже чути мого голосу, маленький білий спанієль[46] одного із садівників якось ускочив у сад і пробіг коло місця, де я лежав. Понюхавши повітря, собака відразу ж підійшов до мене, схопив у рота, побіг до свого пана і, крутячи хвостом, обережно поклав на землю. На щастя, він був так добре вимуштрований, що, нісши мене в зубах, не вчинив мені ніякої шкоди і навіть не подер мого вбрання. Бідолашний садівник — мій добрий знайомий і великий приятель — дуже перелякався. Він обіруч підняв мене з землі й запитав про моє здоров'я, але я, збентежившись, не міг звести духу і спершу не відповів нічого. Трохи згодом садівник приніс мене до моєї няньки, яка тим часом повернулася туди, де я залишався, і страшенно хвилювалася, не знайшовши мене. Гламделкліч добре таки вишпетила садівника за його собаку, але нікому не сказала про цю історію, боячись накликати на нього гнів королеви, а я мовчав, бо думав, що така пригода не зробить великої честі для моєї репутації.
Після цього випадку Гламделкліч вирішила ніколи не спускати мене з ока поза кімнатами. Я й раніше побоювався такого рішення і втаїв від неї декілька невеликих прикростей, що скоїлися зі мною під час її відсутності. Одного разу то був шуліка, який, літаючи понад садом, помітив мене і не заніс у своїх пазурах тільки тому, що я видобув свого кортика, а потім утік під захист густого шпалерника. Другим разом, ступивши на верх кротовини, я по саму шию занурився в яму, через яку кріт викидав землю, і мусив вигадати якусь не варту згадки брехню, щоб виправдати свій попсований одяг. Трапилося мені також зламати собі праву гомілку, спіткнувшись об черепашку, якої я не вгледів, коли гуляв та згадував мою бідну Англію.
Не можу сказати, була мені приємна чи ображала мене зневага, з якою під час таких моїх самотніх прогулянок ставилися до мене навіть щонайменші птахи. Вони анітрохи не лякалися мене і, шукаючи черв'яків та іншої їжі, стрибали на відстані ярда від мене так спокійно та байдуже, немов там не було й живого духу. Я пригадую, як один дрізд сміливо вихопив із моїх рук пиріг, щойно даний мені Гламделкліч на сніданок. Коли я хотів упіймати яку-небудь пташину, вона починала нахабно кружляти навколо мене, намагаючись дзьобнути мої пальці, які я боявся розтулити, а потім спокійно летіла геть: шукати червів чи слимаків. Тільки одного разу пощастило мені влучити києм в коноплянку і звалити її на землю. Обхопивши обома руками птицю за шию, я з виглядом переможця поніс її до моєї няньки, але дорогою коноплянка, тільки приголомшена ударом, очумалася і, дарма що я тримав її у простягнених руках, вона не маючи змоги дістати до мене своїми пазурами, почала бити мене крилами по голові й по тілу так, що я разів двадцять думав, що впущу її. Визволив мене один з челядників, скрутивши птиці шию, а наступного дня, з наказу королеви, мені подали її на обід. Якщо пам'ять мене не зраджує, коноплянка здалася мені більшою за англійського лебедя.
Королевині фрейліни часто запрошували до своїх покоїв Гламделкліч і просили приносити й мене, щоб зробити собі приємність подивитися та помацати мене. Вони не раз роздягали мене й голого клали собі в пазуху, що було мені вельми не до смаку, бо, правду сказати, шкіра їхня тхнула огидно. Згадую про це зовсім не з наміром ославити прекрасних леді, яких я всіляко поважаю. Мені здається тільки, що, відповідно до мого малого зросту, мої почуття гостріші, і ці вельможні особи були для своїх коханців або одна для одної не більш неприємні, ніж особи такого ж рангу у нас в Англії. Зрештою, на мою думку, природний запах їхній був куди стерпнішим, ніж дух парфумів, від якого я відразу ж непритомнів. Не можу забути, як близький мій друг у Ліліпутії одного гарячого дня, коли я багато працював фізично, мав сміливість поскаржитися на сильний дух, що йшов од мене, хоч хибую я на це так же мало, як більшість представників моєї статі. Гадаю, що нюх цього ліліпута був такий самий гострий щодо мене, як мій щодо цих людей. Не можу, проте, не визнати щиро, що господиня моя — королева й моя нянька Гламделкліч пахнули так приємно, як наші леді.