Проспавши тривожним сном кілька годин, я прокинувся і почувався набагато краще. Було близько восьмої вечора. Капітан звелів подати мені вечерю і вдоволено зауважив, що я, як йому здається, став набагато спокійнішим і тепер напевне розповім, як опинився в дивовижній скрині.
Поки я поглинав страву за стравою, Томас Вілкокс розповів, що сьогодні близько полудня помітив у підзорну трубу далеко в морі якийсь предмет. Спочатку він подумав, що це невелике судно під вітрилами, і вирішив попрямувати до нього, щоб, якщо вдасться, збільшити запаси борошна й сухарів. Одначе, наблизившись, капітан зрозумів, що помилився, і відрядив шлюпку з’ясувати, що ж це таке. Матроси швидко повернулися й почали присягатися, що бачили в морі пливучий будинок із пласким дахом. Капітан не повірив і сам вирушив на розвідку.
Море було спокійним, і він двічі обплив на шлюпці величезну скриню, наполовину занурену у воду. На одній зі стінок капітан помітив дві скоби й відразу ж наказав протягти в одну з них ланцюг і взяти дивовижну споруду на буксир. Коли шлюпка наблизилася до судна, матроси за допомогою талів[3] спробували підняти скриню на палубу, але з цього нічого не вийшло. Однак іще до того, помітивши у щілині ляди білу хустинку, команда зрозуміла, що у скрині перебуває якийсь нещасний в’язень. Ось тоді й вирішили дати пливучій в’язниці спокій та викликати корабельного теслю.
Я поцікавився в містера Вілкокса, чи не помітив хто-небудь у тому місці, де було знайдено мій похідний будинок, якихось особливо величезних птахів. Капітан ствердно кивнув, однак додав, що три орли, які літали високо під хмарами, здалися йому анітрохи не більшими за звичайних. Потім я спитав, на якій відстані від найближчої землі ми перебуваємо, і він відповів, що за найточнішими обрахунками до берега від його корабля близько ста миль. На це я зауважив, що він помиляється, позаяк я залишив країну, у якій жив, тільки за дві години до того, як упав у море.
Містер Вілкокс замислено насупив брови і порадив мені ще трохи відпочити, вважаючи, що через пережиті потрясіння я збожеволів. Одначе я запевнив капітана, що відпочинку не потребую і не з’їхав із глузду.
«Тоді, сер, я говоритиму з вами відверто, – мовив капітан. – Скажіть мені, чи не викликаний ваш психічний стан тим, що у вас на совісті тяжкий злочин, за який вас посадили в цю величезну скриню й кинули в море? Таке часом трапляється. Ні, звісно, я не шкодую, що знайшов вас, і готовий доправити цілим і неушкодженим у будь-який найближчий порт…»
Я попросив містера Вілкокса мати терпець, а потім сумлінно виклав усі свої пригоди від відплиття з Англії до тієї хвилини, коли орел викрав мою дорожню скриню. Слухав капітан дуже уважно і вдумливо. Як останній доказ я попросив доставити в каюту комод із мого житла, відчинив його своїм ключем і показав капітанові невелику колекцію рідкісних речей, що їх мені подарували велетні. Гребінь, зроблений із волосинок королівської бороди, голки та шпильки завдовжки від фута до пів’ярда, пасмо волосся її величності, золоту каблучку, яку подарувала мені королева, знявши зі свого мізинця. Нарешті я показав капітанові свій одяг і запропонував помацати тканину й оцінити її товщину. Нескладно було вмовити його взяти як подарунок від мене зуб одного з лакеїв, який прислужував мені та Глюмдалькліч. Зуб цей, діаметром чотири дюйми та завдовжки близько фута, помилково вирваний королівським лікарем, виявився абсолютно здоровим; я відчистив його та заховав у комод.
Капітан був вражений моєю розповіддю й висловив сподівання, що, повернувшись на батьківщину, я неодмінно напишу книжку та опублікую її як напучення співвітчизникам. Я скромно заперечив, що моя історія навряд чи заслуговує на таку увагу. Зараз читача нелегко здивувати, тому що сучасні автори не стільки дбають про істину, скільки прагнуть перевершити один одного у вигадках.