Королева так уподобала моє товариство, що не могла обідати без мене. На її столі, коло лівого ліктя її величності, завжди ставили мій столик і стілець, а Гламделкліч допомагала мені й доглядала мене, стоячи на ослінчику біля самого столу. У мене був срібний сервіз з тарелей, тарілок та інших потрібних речей, який, у порівнянні з королівським посудом, здавався не більшим від іграшок, які, я бачив, продають для ляльок по лондонських крамницях. Цей посуд моя маленька нянька носила в срібній же таки шухлядці в своїй кишені і по обіді сама мила та чистила його. За одним столом з королевою, крім мене, обідали тільки дві її доньки: старша мала шістнадцять років і молодша — тринадцять і один місяць. Зазвичай королева клала мені на тарілку шматок м’яса, що його я розрізував сам, а вона з цікавістю дивилася на мої мініатюрні порції. Сама ж королева, хоч який був у неї тендітний шлунок, ковтала за раз стільки, що цього вистачило б дюжині англійських фермерів на цілий обід, і на це попервах я не міг дивитися без огиди. Крило жайворонка, разів удев’ятеро більше за крило нашого індика, вона перекушувала разом з кістками, клала в рот шматок хліба з дві дванадцятипенсові буханки завбільшки і одним духом вихиляла свою золоту чашу, де містилася наша велика бочка. Ножі в неї були такі, як наші дві коси, коли б їх випрямити; виделки, ложки й усе інше — відповідного розміру. Пригадую, що коли Гламделкліч понесла мене показати кілька накритих столів у палаці, де лежало по десять чи дванадцять цих величезних ножів і виделок, то мені здалося, що я ніколи ще не бачив такого жахливого видовища.
При дворі ведеться, що кожної середи — або їхньої суботи — королева з дітьми обідають у покоях його величності, великим улюбленцем якого став я тепер. При такій оказії мій стіл і стілець ставили коло лівої руки короля перед одною з сільниць, і монарх який дуже полюбив мене, розважався, розпитуючи мене про звичаї, релігію, закони і системи управління та освіти в Європі, на що я відповідав якнайкраще. Розум його був такий ясний, а судження такі точні, що з приводу моїх слів він завжди висловлював цілком мудрі думки і робив дуже розумні зауваження. Мушу зізнатися, що після одної моєї занадто багатослівної промови, коли я, спинившись зокрема на нашій любій батьківщині, докладно описував її торгівлю, релігію та політичні партії й розповідав про всі війни на морі та на суходолі, він, піддавшися забобонам виховання, не витримав — поставив мене на свою праву долоню й, обережно поляскавши по моїй спині другою рукою, щиро сміючись, спитав, хто я: віг чи торі? Потім, обернувшися до прем’єр-міністра, що з білим жезлом у руці, довгим, наче щогла на Royal Sovereign[14], стояв ззаду, король зауважив, яким нерозсудливим є величання людське, що його наслідують і такі нікчемні комахи, як я. А втім, — сказав він, — ручуся, що й у цих створінь є свої титули та ордени; і вони ліплять собі гнізда та риють ямки, називаючи їх будинками та містами; і вони якось одягаються та вмеб-льовуються; і вони по-своєму кохають, воюють, сперечаються, хитрують та зраджують. Слухаючи такі й подібні до них міркування, я червонів від обурення за нашу благородну батьківщину, — законодавця в мистецтві та у військових справах, бич Франції, суддю цілої Європи, осередок доброчесності, милосердя та правди; гордість і заздрість всесвіту — країну, що її так ганебно трактувалося.
14
Стара назва військового корабля, що традиційно зберігається й у теперішнім англійськім флоті.