Кухня королівська, — безумовно, видатний будинок, близько шестисот футів заввишки, зі склепінням угорі. Вариста піч тільки на десять кроків вужча за купол собору святого Павла, який я спеціально виміряв, повернувшись до Лондона. А якби я заходився докладно описувати ввесь кухонний посуд: колосальні горщики та казани, туші, які крутяться на рожнах, та інше, то навряд чи читач повірив би моїм словам; суворий же критик, може, навіть подумає, що я перебільшую, на зразок інших мандрівників. У той же час, я боюся, кинутись до другої крайності, щоб, якщо моя книга, перекладена бробдінгнезькою (загальна назва їхнього королівства) мовою, потрапить до рук короля або когось із його підданців, вони не мали підстав об-разитися на мене за неправдиве та применшене зображення.
У стайнях його величності рідко буває більш як шістсот коней. Зріст їх звичайно коливається між п’ятдесятьма чотирма і шістдесятьма футами. Під час урочистих виїздів короля супроводять п’ятсот кінних гвардійців, що являють собою видовище найблискучіше з існуючих, гадав я, доки не побачив частини королівської армії в бойовому порядку, про що я матиму нагоду говорити згодом.
Розділ V
Моє життя в цій країні було б щасливим, якби не смішні та прикрі випадки, що іноді траплялися зі мною через мій маленький зріст. Про деякі з них я дозволю собі розповісти. Гламделкліч часто виносила мене в меншому ящику в королівський сад і не раз, вийнявши з ящика, тримала на своїй руці або пускала ходити по землі. Одного дня, згадую, карлик, що тоді жив ще в королеви, вирушив у сад слідом за нами. Я ішов по землі й, опинившися разом із ним коло карликових яблунь, захотів чомусь виявити свою дотепність недоречним порівнянням карлика із тими деревами, а це їхньою мовою виходить так само, як і нашою. Злий блазень, вибравши хвилину, коли я був під однією з яблунь, струсонув її якраз над моєю головою, і з дванадцятеро яблук, кожне з добре брістольське барильце завбільшки, впали на землю. Одне з них ударило мене в спину, і я відразу ж упав ниць. На щастя, падіння не вчинило мені ніякої шкоди, і я просив простити карлика, бо сам був заводіякою.
Іншим разом Гламделкліч, залишивши мене на м’якому моріжку, одійшла вбік зі своєю вихователькою. Раптом піднялася буря з градом; я звалився з ніг, а градини, не менші за тенісний м’яч, нещадно побили моє тіло. Мені вистачило сил рачки добутися зарослів кмину й заховатися в них, лігши ниць, але потім я десять днів не виходив з кімнати — так усе мені боліло. Проте в цьому немає нічого дивного, бо природа зберігає тут ті ж таки пропорції в усіх своїх виявах, і тамтешні градини приблизно в тисячу вісімсот разів більші за європейські. Це я можу засвідчити на підставі досвіду, бо з цікавості виміряв та зважив їх.
У тому ж таки садку я зазнав ще й небезпечнішої пригоди. Віднісши мене в безпечне, як їй здавалося, місце, моя маленька нянька залишила мене на самоті з моїми думками (про що я часто просив її) і, не взявши з собою з дому мого ящика, щоб не обтяжувати себе, сама, разом з іншими двірськими дамами, пішла на другу половину саду. Коли вони були так далеко, що не могли вже чути мого голосу, маленький білий спанієль[16] одного із садівників якось ускочив у сад і пробіг коло місця, де я лежав. Понюхавши повітря, собака відразу ж підійшов до мене, схопив у рота, побіг до свого пана і, крутячи хвостом, обережно поклав на землю. На щастя, він був так добре вимуштрований, що, нісши мене в зубах, не вчинив мені ніякої шкоди і навіть не подер мого вбрання. Бідолашний садівник — мій добрий знайомий і великий приятель — дуже перелякався. Він обіруч підняв мене з землі й запитав про моє здоров’я, але я, збентежившись, не міг звести духу і спершу не відповів нічого. Трохи згодом садівник приніс мене до моєї няньки, яка тим часом повернулася туди, де я залишався, і страшенно хвилювалася, не знайшовши мене. Гламделкліч добре таки вишпетила садівника за його собаку, але нікому не сказала про цю історію, боячись накликати на нього гнів королеви, а я мовчав, бо думав, що така пригода не зробить великої честі для моєї репутації.
Після цього випадку Гламделкліч вирішила ніколи не спускати мене з ока поза кімнатами. Я й раніше побоювався такого рішення і втаїв від неї декілька невеликих прикростей, що скоїлися зі мною під час її відсутності. Одного разу то був шуліка, який, літаючи понад садом, помітив мене і не заніс у своїх пазурах тільки тому, що я видобув свого кортика, а потім утік під захист густого шпалерника. Другим разом, ступивши на верх кротовини, я по саму шию занурився в яму, через яку кріт викидав землю, і мусив вигадати якусь не варту згадки брехню, щоб виправдати свій попсований одяг. Трапилося мені також зламати собі праву гомілку, спіткнувшись об черепашку, якої я не вгледів, коли гуляв та згадував мою бідну Англію.