Я спромігся змусити його взяти тільки зуб одного лакея, помітивши, що його він розглядав з особливою цікавістю, очевидно, вражений ним. Він прийняв його з подякою, більшою, ніж була варта ця дрібничка. Недосвідчений хірург помилково видер його в одного з Гламделклічевих слуг, що мучився зубами, але зуб той виявився найздоро-вішим у його роті. Я почистив його й заховав собі в комод. Зуб мав близько одного фута завдовжки і чотири дюйми в діаметрі.
Капітана дуже задовольнило моє просте оповідання, і він висловив надію, що по повороті до Англії я зроблю послугу цілому світові, виклавши свої слова на папері й оголосивши їх друком. На це я відповів, що, на мою думку, в Англії забагато книг про мандри; що ніщо тепер не може здатися незвичайним, і це змушує мене підозрювати, що дехто з авторів зважає на істину менше, ніж на свої власні вигоди, або честолюбство, чи на розвагу неосвіче-них читачів; що історія моя міститиме мало чого, крім звичайних подій, і не буде прикрашена тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та інших тварин або варварських звичаїв та ідольства дикунів, яких рясно в більшості творів сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.
Здивований моєю манерою кричати розмовляючи, містер Вількокс спитав, чи не глухі там часом король з королевою. Я пояснив, що протягом двох років не говорив інакше, і так звик до цього, що тепер голоси його і матросів здаються мені шепотінням, хоч я й добре розбираю всі слова. Говорячи ж там, я скидався на людину, що розмовляє на вулиці зі співбесідником, який стоїть на дзвіниці, і винятком були випадки, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на руці. Я сказав йому, що помітив іще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями, яких я досі бачив. І дійсно, живучи в тім королівстві, я ніколи не наважився глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до величезних речей, що порівняння їх із собою викликало неприємне відчуття власної мізерності. На це капітан сказав, що помітив, як вечеряючи я на все дивився з подивом і часто, здавалося, стримував посмішку. Він не знав, чим це пояснити, і скидав на деякий розлад у моєму мозку. Я ствердив це і сказав, що не міг триматися інакше, бачачи таріль із срібний трипенсо-вик завбільшки; свинячий окіст — на один ковток; келих, менший за шкаралупу горіха, і таке інше. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене, поки я служив їй, усім потрібним маленького розміру, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я не помічав, що я малий, так само, як люди не помічають своїх вад. Капітан добре зрозумів мій жарт і весело відповів англійським прислів’ям, сказавши, що очі мої більші, ніж моє черево, бо він не помітив у мене гарного апетиту, хоч я й постував цілий день. Жартуючи і далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, аби побачити мою кімнату в дзьобі орла тоді, як вона падала з такої висоти в море. То, мовляв, було най-дивовижніше видовище, гідне щоб його описали й передали майбутнім сторіччям. Порівняння з Фаетоном[19] виникло само собою, і він не міг утриматись од нього, чим не дуже підлестив мене.
Ідучи з Тонкіна, корабель повертався до Англії і був тоді на 44° північної широти й 143° східної довготи. Але через два дні по зустрічі зі мною судно потрапило в смугу пасату і довгий час ішло на південь уздовж Нової Голландії, а тоді на вест-зюйд-вест і зюйд-зюйд-вест, доки не обпливло мису Доброї Надії. Подорож наша була дуже щасливою, і я не втомлюватиму читача описом її. Капітан заходив до одного чи двох портів, посилаючи туди шлюпки по провізію та свіжу воду, але я ні разу не сходив з корабля, доки 3 червня 1706 року, тобто через дев’ять місяців по моїй втечі, ми не прибули до Даунса.
Я пропонував капітанові сплатити за переїзд моїм багажем, але він не взяв і фартинга. Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріфі. Я найняв за п’ять шилінгів коня з провідником, позичивши ці гроші в капітана.
Дорогою я думав, що знову опинився в країні ліліпутів — такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Боячись розчавити кожного перехожого, я голосно гукав до них і наказував відійти вбік, поки проїде моя карета. Разів зо два моя нахабна поведінка викликала обурення, і мені ледве не розтрощили голову.
19
Фаетона, сина бога сонця Аполлона, Юпітер скинув з неба в ріку за те, що той ледве не спалив всесвіт. Див. «Метаморфози» Овідія.