Найбільше, проте, здається, дивувала обох коней різниця в будові наших тіл, бо в мене воно було вкрите одежею, про яку вони не мали ніякого уявлення. Гнідий огир подав мені якесь коріння, тримаючи його способом, який ми опишемо далі, між копитом і бабкою. Я взяв корінець до рук, понюхав і повернув його якомога чемніше. Тоді він виніс із хліва єгу шматок ослячого м’яса, але воно так бридко смерділо, що я з гидливістю відвернувся. Він тоді кинув м’ясо єгу, який жадібно пожер усе. Потім огир показав мені оберемок сіна і гарнець вівса, але я похитав головою, показуючи, що й те, і те — їжа не для мене. Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, якщо я не знайду тут когось із моєї породи. Щодо мерзенних єгу, то якби там і були тоді більші за мене шанувальники людства, вони теж взнали б, що нема тварин, огидніших за ці істоти, і що ближче знайомився я з ними, живучи в цій країні, то більше ненавидів їх. Помітивши це з моєї поведінки, хазяїн послав єгу назад до хліва. Потім він підніс до свого рота копито правої ноги, чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий та цілком природний, і зробив ще кілька знаків, бажаючи знати, що буду я їсти, але я не міг відповісти йому так, щоб він зрозумів; а якби й зрозумів, то я не знав, звідки може він дістати підходящу для мене їжу. Саме на той час повз нас пройшла корова. Я показав на неї пальцем і намагався пояснити, що прошу дозволити мені подоїти її. Моє жестикулювання зробило своє діло, бо він провів мене назад до будинку і звелів кобилі-прислужниці відчинити одну з кімнат, де в цілковитому порядку стояло багато череп’яного й дерев’яного посуду з молоком. Кобила дала мені великий глечик його, я з насолодою випив і відразу відчув себе бадьорішим.
Близько полудня до будинку під’їхав екіпаж, який везли чотири єгу в запряжці, наче на сани. В екіпажі сидів старий кінь, очевидно, якась важнюща в них особа. На землю він зійшов задніми ногами наперед, бо при якомусь нещасному випадкові пошкодив собі ліву передню ногу. Він приїхав обідати до нашого коня, і той прийняв його дуже чемно. Обідали вони в кращій кімнаті й на переміну мали варений в молоці овес, що його всі, крім старого коня, їли холодним. їхні ясла стояли колом посередині кімнати, поділені на кілька відділків, де вони й посідали на солом’яники. Посередині була велика драбина, поділена відповідно яслам; отже кожен кінь і кожна кобила їли своє сіно та вівсяну кашу на молоці з окремого ясельця дуже пристойно та охайно. Лошата сиділи скромно й тихо, а хазяїн з господинею поводилися з гостем надзвичайно люб’язно та привітно. Чалий кінь звелів мені бути коло нього, і з поглядів, які він та старий кінь кидали на мене, і з часто повторюваного слова «єгу», я зрозумів, що вони говорять про мене.
Перед обідом я вдягнув рукавички. Глянувши на них, хазяїн дуже здивувався і знаками запитував, що сталося з моїми передніми ногами. Три чи чотири рази він торкнувся їх копитом, ніби показуючи, щоб я надав рукам попередній вигляд. Я так і зробив, знявши рукавички та поклавши їх у кишеню. Це викликало нові розмови, і моя слухняність, як я потім довідався, дуже їм сподобалась. Мені звеліли сказати кілька слів, що я вже вмів вимовляти, а під час обіду хазяїн навчив мене їхніх назв для вівса, молока, води та інших речей, і я повторював їх за ним, що було мені легко, бо я змалку мав хист до мов.
Коли обід скінчився, хазяїн одвів мене набік і почасти словами, почасти на мигах намагався пояснити, що його непокоїть те, що я нічого не їв. Овес по їхньому «глуунг». Я двічі або тричі вимовляв це слово, бо хоч відмовився від вівса спершу, але, поміркувавши далі, вирішив, що зможу приготувати з нього що-небудь на зразок коржів, які разом із молоком підтримуватимуть моє життя, доки я не втечу до іншої країни й до істот моєї породи. Кінь одразу ж наказав білій кобилі — челядниці в його родині — принести мені добру пайку вівса в посудині, що скидалася на дерев’яну тарелю. Я підсмажив принесений челядницею овес і тер його, доки не облущив лушпиння. Потім я потовк зерно між двох каменів, узяв води, учинив вівсяник, спік його і з’їв ще теплий з молоком. Попервах така їжа, хоч вона досить поширена по багатьох частинах Європи, була мені не до вподоби, але згодом я до неї звик. За життя свого мені часто доводилося зазнавати скрути, і це був не перший експеримент, що довів мені, як легко звикає до всього наша натура. Не можу не відзначити, що під час мого перебування в тій країні я не хворів жодної години. Щоправда, іноді я ловив кролика або пташину в сильця, зроблені з волосся єгу; іншим разом знаходив їстівну траву й варив її або готував з неї салат до мого хліба; зрідка розкошував, збиваючи масло й п’ючи сироватку. Спочатку мені бракувало солі, але невдовзі я відзвичаївся від неї і прийшов до висновку, що споживання її в нас — зайва розкіш, запроваджена вперше, аби збуджувати спрагу. Я не говорю, звичайно, про конечну потребу солі для збереження м’яса під час довготривалих подорожей або в місцевостях, далеких від великих ринків. Ми ж не знаємо жодної тварини, яка любила б сіль[33], а щодо мене особисто, то, покинувши цю країну, я довго не міг зносити смаку її в стравах, які їв.
33
Свіфт, як відомо читачеві, широко узагальнює нехарактерні явища: більшість тварин ті, що живляться рослинною їжею, люблять сіль, у тому числі й коні.