«Мандри Гуллівера» вийшли в світ 1726 року, саме тоді, коли Свіфт брав найактивнішу участь у боротьбі ірландського народу за незалежність. На перший погляд може здатися, що цей твір малює фантастичний світ, зовсім не схожий на Англію та Ірландію. Проте письменник зовсім не мав на меті відвернути увагу читачів од питань сучасності. «Мандри Гуллівера» мають те саме сатиричне спрямування, що й памфлети. Але тепер Свіфт звертається до уяви читачів і створює справжній художній твір — роман із сюжетом і художніми образами. Якщо в памфлетах письменник змальовував переважно конкретні факти, взяті з сучасного життя, то роман дає змогу зробити художнє узагальнення. Отож у «Мандрах Гуллівера» критика Свіфта стає всеосяжною. Вона спрямована вже не проти окремих осіб, а проти суспільної системи в цілому.
«Мандри Гуллівера» — твір фантастичний своєю формою. Письменник вводить фантастику, оскільки вона допомагає намалювати алегоричну картину сучасного йому суспільства, а також створити образи, які найповніше виражали б авторські ідеї. Своїм змістом цей роман глибоко правдивий, і Свіфт прагне підкреслити правдивість твору реалістичними описами та скрупульозно-точним зображенням речей у тих незвичайних країнах, куди попадає його герой. Намагаючись зробити свій твір доступним для широких кіл читачів, письменник бере форму популярного на той час пригодницького роману. Але й у новому для нього пригодницькому жанрі Свіфт досяг великих художніх успіхів.
Взяти хоч би описи морських подорожей Гуллівера. Вони досі читаються з великим інтересом. Чотири рази рушає герой з рідного дому в далекі мандри, чотири рази добирається до незнайомої землі — і щоразу робить це по-іншому, переживаючи нові цікаві пригоди, які захоплюють увагу читача.
Роман розподілено на чотири частини. В першій частині Гуллівер потрапляє до ліліпутів — крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних людей. Картина політичного життя імперії ліліпутів — це пародія на англійські і загалом європейські політичні звичаї.
Читач може запитати: «Навіщо було робити цих людей такими крихітними?» Та тому, що зменшивши їхній зріст, Свіфт зробив смішним ліліпутського імператора з його претензіями на світове панування, підкреслив нікчемність міністрів та вельмож. Крізь фізичну мізерність цих людців ясніше проступили їхня жорстокість, підступність та зажерливість, характерні й для справжніх, «великих» міністрів та імператорів.
Свіфт дуже дотепно уподібнює англійських вігів і торі до ліліпутських партій тремексенів і слемексенів, які ведуть між собою запеклу боротьбу, відрізняючись лише тим, що прибічники однієї носять взуття на високих підборах, а прибічники другої — на низьких. Влучною пародією на католицьку та протестантську церкви є секти «тупоконечників» і «гостроконечників», що сперечаються, з якого боку розбивати яйце. Розповідаючи про ліліпутський звичай давати важливі державні посади тим людям, які виявили вміння ходити по канату та стрибати через палицю, письменник створює гостру сатиру на порядки при англійському дворі.
Дослідники творчості Свіфта знаходять у книзі безліч натяків на тогочасні події та окремих політичних діячів. Так вважають, що скарбник Флімнеп — це сатиричний портрет прем'єр-міністра Роберта Уолпола, що звинувачення Гуллівера у зраді пародіює обвинувачення, висунуті проти лорда Болінгброка. Звичайно, ставлячи собі завдання висміяти сучасне йому суспільство, Свіфт використав для цього окремі історичні факти. Але значення книги далеко не вичерпується сатиричним зображенням осіб та подій, які вже належать історії.
Сатира Свіфта викриває не тільки англійських вігів та торі на початку XVIII століття, а й комедію боротьби сучасних буржуазних партій, внаслідок якої міняються уряди, але не міняється їхня антинародна суть. Вона б'є просто в око сучасним тремексенам і слемексенам — англійським консерваторам і лейбористам, американським республіканцям та демократам.
В третій частині книги — «Подорожі до Лапути» — Свіфт устами свого героя дає іронічну пораду, як примирити ворогуючі партії. Слід порозпилювати навпіл голови ватажків і прикласти половину черепа кожного з них до голови його партійного супротивника. Обидві половини повинні добре прижитися, — саркастично зауважує письменник, — бо кількісно і якісно мозок цих людей мало чим відрізняється.