Приймальня умебльована затишно, хоч і трохи строго, як і все тут. Західна стіна до стелі заставлена книжками. Здебільшого це медична література, але в око впадає і кілька томів класиків з розкішними шкіряними корінцями. Вони стоять велично і сумно, як усі книжки, що їх ніхто не читає. Кімната міститься на другому поверсі, з її вікон, які дивляться на південь і крізь які досередини ллється щедрий потік сонячного світла, видно парк. Він великий, обсаджений по краях деревами, а на прогалинах простяглися білі, наче паперові смужки, посипані жорствою опуклі доріжки, по яких останні хвилини прогулюються безтурботні хворі: адже незабаром вечеря, а після неї відбій. Все тут свідчить про спокій і порядок — навіть годинник у дубовому футлярі, — і водночас ні на мить не можна забути, що це дім для божевільних.
Відтоді, як мене сюди запроторили, вже минуло три тижні. Лікар щодня знову і знову намагається дізнатись від мене, чим я займався до цього, а тоді ще раніше і так — від самого дня народження. Які в мене наміри на майбутнє, його також цікавить. Одне слово, він хоче довідатися про моє минуле і майбутнє, ні більше й ні менше. А звідки мені про це знати? Хіба я відаю, чи є в мене взагалі якесь майбутнє? Та й навряд чи було минуле, принаймні гідне того, щоб про нього розповідати. Навіть при найпалкішому моєму бажанні не можу сказати, чому я робив те або те, а щось інше — ні. Але лікар, який так добре ставиться до мене, абсолютно переконаний, що я це знаю, і мені прикро дивитися на його безпорадність. Він, мабуть, був би щасливий, коли б я хоч вряди-годи про щось оповідав. Зрештою, чом би й ні?! Можливо, це й справді потішить лікаря! Наше життя таке коротке, тож чи не скористатися з нагоди принести комусь радість? Тільки якби ж він не питав безнастанно про причини отих вчинків, для яких, власне, жодних причин не існувало, і часто між ними не було ніякого взаємозв’язку. Щодня він змушує мене цілу годину чекати в приймальні; це, мабуть, входить і у програму мого обстеження — а може, й лікування? В глибині кімнати, під протилежною стіною, нудні шпалери якої розмальовані темними тінями від гілок дерев, сидить його тендітна секретарка; під столиком для друкарської машинки видно її довгі ноги, помітно, як міцно стискає вона коліна і впирається носками у підлогу. Її довге руде волосся, наче язики полум’я, спадає на білий, застебнений під саму шию халат. Обличчя у неї гарне, хоч, на мій смак, трохи широке, а очі надто великі. Час від часу вона крадькома зиркає на. мене, щоб потім доповісти лікареві про мою поведінку в цю годину вимушеного чекання: чи не виявляв я неспокою і полохливості, чи не гриз нігті, чи не гаяв часу в якійсь іншій невинній розвазі; читати мені тут не дають, мабуть, умисно.
Принаймні так було спочатку, і я примушував себе байдуже дивитися в одну точку, вдаючи, ніби взагалі не помічаю дівчини з рудим волоссям і мужньою лінією брів. Ця незвична для неї і, безперечно, незаслужена байдужість мужчини дратувала і ображала бідне дитя, — в усякому разі, мені так здавалося, бо вона частіше, ніж звичайно, витирала надруковане й спересердя рвучко переводила каретку на початок нового рядка, — і тоді я вирішив хоч зрідка кидати погляд під столик на її коліна, біла шкіра яких просвічувала крізь панчохи. Тепер ми обоє були задоволені, і дівчина відповідала на мою увагу ледь помітною усмішкою.
Коли минала ця в міру довга година, — певна річ, з точки зору лікаря, бо, як на мене, то вона була занадто довга, — двері відчинялися, і до кімнати заходив лікар, у двобортному костюмі, спокійний і задоволений, як людина, котра глибоко переконана, що все навколо неї діється саме так, як належить. Він посміхається, сідає навпроти мене і якусь мить мовчки потирає руки. На одному з пальців у нього масивний перстень з монограмою; мені чомусь здається, що він одержав його багато років тому з нагоди успішного захисту докторської дисертації. А може, шлюбний? У всякому разі, він свідчить про якусь приємну і врочисту нагоду.
Він запитує:
— Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? — І особливо наголошує останнє слово, щоб нагадати мені, що я хворий і мені не тільки дозволено, але й належить одного дня почувати себе добре, а іншого — зле.
Як і завжди, я відповідаю:
— Дякую, сьогодні я почуваю себе добре, наскільки це можливо, звісно, в божевільні.
Тоді він, згідно з усталеною традицією, піднімає руки і вигукує:
— Та ні ж бо, ні, любий мій, це зовсім не божевільня!
Це місце він називає лікарнею для нервовохворих. Іншим разом лікар перекладає якісь папери на столі, трохи ширше посміхається і, ніби погоджуючись зі мною, відповідає:
— Нічого не вдієш, любий мій, весь світ — божевільня! Хіба не так?