Лишаються імена.
Щодо другої прикмети...
Людину влаштовано таким чином, що смакові відчуття частіше за будь-які інші (коли, звісно, у Брунеї у вас не закрутився шалений роман з тубільним магнатом) асоціюються з певним місцем, у якому ти побував.
Якщо, скажімо, вам подають тушкованого у вині кролика, прикрашеного базиліком, і каса-телу (різновид тортика) на десерт — це Мальта.
Назва салату — «грецький» — говорить сама за себе. Хоча і в ньому, якщо ви саме в Греції, є відмінність від салатів в інших місцях: він не схожий на салат! Просто великі, окремо накладені шматки помідорів, огірків, листя салати, а зверху — теж окремими великими кавалками — сир.
Оленина з пухким, майже збитим у піну, картопляним пюре, крихітними — з ніготь! — огірочками і морошкою: ми у Фінляндії.
До всієї цієї краси, щедро викладеної на величезному тарелі, додається хвойний шнапс за давнім рецептом вікінгів, а на десерт — морквяний пиріг з білим та чорним шоколадом.
Оскільки мова зайшла про Фінляндію, дозволю собі назвати ще кілька страв традиційного фінського меню: філе ягняти у м'ятному желе, стейк лосося на грилі під соусом з горобини, малинове парфе з живицею (смолою дерева)...
Можна не продовжувати, а одразу збожеволіти лише від споглядання цієї краси і спокійно померти, вважаючи, що вкусив «від древа пізнання»! Адже фінська кухня мало вкладається в поняття «їжа». Це мистецтво сполучати не тільки різні смаки та аромати, але й кольори.
Крім того, тільки тут по-справжньому вміють готувати і, як казав Труфальдіно з Бергамо, «правильно подавати» ведмежатину та оленину. Адже Фінляндія — батьківщина мисливців.
...Але передусім батьківщина мого улюбленого і загадкового письменника Арто Пааселінни. Тому, вийшовши з літака, поставила перед гідом запитання руба: «Як знайти Арто Паасе-лінну?»
«З'ясуємо!» — не зморгнувши оком, відповів той, хоча це зовсім не входило в його плани. Фіни взагалі досить незворушні люди. І ми почали пошуки з Турку.
...Від Гельсінкі до Турку — кілька годин їзди комфортабельною електричкою. За весь цей час, розгорнувши фінсько-український словник, я змогла вивчити лише одне слово, яким треба вітатися, хоча збиралася затямити хоча б з десяток необхідних висловів, аби показати свою обізнаність у мові де-небудь у готелі чи магазині.
Але — зась! Звичайне «добридень» лунало абсолютно невимовно: «Пяйвяа» — і одразу ж вилітало з голови.
Як з'ясувалося, фінська мова — одна з найскладніших у світі. Скажімо, у фразі «я їм яблуко», якщо хочеш сказати це у минулому часі —
«я з'їла яблуко», змінюється не форма дієслова, як це звично для нашої чи будь-якої іншої мови, а... форма іменника — «яблуко».
У мові не існує ані жіночого, ані чоловічого роду — тільки «середній»: «воно» («хей»). Тому необхідно пояснювати, називаючи ім'я чи стать людини, з якою йдеш на шопінг чи кому призначаєш побачення.
А специфічна неемоційність фінів пояснюється не їхньою загальмованістю, про яку складають анекдоти, а тим, що у фінській мові немає питальної інтонації! Свій подив вони показують у реченні додаванням до потрібного слова частки «ко». І жодного поруху брів!
До того ж чи не в кожному місті існує свій діалект: на всю невеличку територію країни їх аж дев'ять. Спробуй розберись!
Але згодом (великий привіт упорядникам словника!) все виявилося не таким страшним: вітання, яке в написанні транскрипцією було непридатним для вимови і надто «науковим», лунало набагато простіше — «Перве!». Але, як повідомили аборигени, ще краще гукнути веселеньке «Хей!» (не плутати з «воно»!), а попрощатися ще легковажніше: «Мой-мой!»
У словнику я нічого подібного не знайшла і тому з першого ж дня почала складати свій.
Взагалі, сама фінська мова — то вже одна з найбільших екзотик країни. Ніколи не думала, що так захоплюсь лінгвістикою. Звісно, витратити на досконалість 7-9 років (а саме стільки, за твердженням знавців, потрібно, щоб вивчити фінську) — для мене завелика розкіш. Навіть якщо доведеться зустрітися з Арто Пааселін-ною.
Але кілька слів знати необхідно! Крім привітання, не завадить знати ще одне: «дякую», тобто — «кіттос».
Ні, брешу! Є ще одне слівце, найнеобхідніше, якщо ви мандруєте цією країною, — «херкуліс-та».
Увага: стає у пригоді кожні дві-три години. Вимовляється — з захватом. Означає — «дуже смачно». Діє — миттєво.
...Взагалі, все тут «херкуліста».
Навіть повітря. Це тому, що екології приділяється чи не більше уваги, ніж економіці. Відверто кажучи, при першому знайомстві з цією крихітною, вирізьбленою з каменю і дерева, країною, насиченою яскравими барвами, зі стерильно чистими вуличками, спадає на думку одне питання: яким чином вони, фіни, яких небагато, могли уберегти свою майже іграшкову, порівняно з іншими, територію від «привиду комунізму», котрий був так близько — на відстані однієї затоки? Який чарівник застеріг і врятував їх від стрибка до спільного котловану?
Певно, це був Тапіо — північний лісовий бог, котрий, за легендою, і утворив ці краї. Адже перша назва Фінляндії — Тапіола. Так її називали в часи, коли тут, на кам'янистих і неродючих скелях, оселилися перші мешканці — племена суомі, хяме і кар'яла. «Тапіола» в перекладі означає «рідне, потаємне». Закон бога Тапіо тут діє до наших днів — зберігати все у первісному вигляді: води, гори та ліси мають бути такими, якими їх створила природа.
Як це вдається — загадка. Але навіть у Гель-сінкі з крана тече кришталево чиста вода, яку можна пити, мов з лісового джерела.
Гельсінкі своєю архітектурою дуже подібний до Петербурга, це й не дивно — сусіди. Велика, галаслива друга столиця країни.
Тому вирушаємо до першої — Турку.
Турку — старійшина фінських поселень.
У середньовіччі, коли на цих землях правили шведські королі, це невеличке містечко мало не менше значення, ніж Стокгольм. Досі його називають «брамою Швеції», саме тут містилася резиденція шведських королів — фортеця-палац зі стінами в три метри завтовшки. Ходити по ньому трохи моторошно. І трохи... нудно. Доки не почнуться «деталі». Скажімо, єдина у світі дерев'яна фігура XIII сторіччя бабусі... Ісуса Христа з маленьким онуком на руках.
Замок зводили протягом кількох сторіч — розширювали, добудовували, змінювали архітектуру ззовні і зсередини, але одна кімната в ньому лишалася від початку недоторканною.
Чия?
Короля? Королеви? їхніх нащадків?
Помиляєтесь! Часом усі ці високоповажні особи спали разом, в одному ліжку, ще й зі служницями в ногах! Причому в сидячому положенні, аби випадково не задихнутися уві сні, про що свідчать коротенькі ліжка-фотелі.
Окреме помешкання і ліжко тут має лише... Домовик.
У його комірчині стоїть опудало вовка, на стіні — дивний годинник, що відмірює не години, а віки, на каміні — скриня з коштовностями, а під крихітним ліжком лежать зворушливі оксамитові капці, розміром у пів долоні. Працівники замку запевняють, що ночами з цієї кімнати долинає дихання, часом — хропіння. А іноді маленький привид обходить свої володіння — тоді на ранок у танцювальній залі перекинуто всі стільці!
...У місті, на в'їзді до готелю «Карібія», теж є свій «міський» привид.
Коли бачиш його вперше, особливо увечері, — мову відбирає: посеред перехрестя височить рожевий целулоїдний велетень розміром з будинок. У нього свиняча морда і гусяче тіло. Цю істоту звуть Посанка.
Хто він (чи вона?), чому саме такий і що символізує — ніхто нам пояснити так і не зміг. Такий собі витвір місцевих жартівників.
А місцеві жителі, з тих, що гордо вважають себе корінними, справді, люди особливі. У них побутує прислів'я: «що у фіна на умі, то в тур-кусця — на язиці». Звісно, мешканці Турку — теж фіни, але з поправкою на те, що вони ще й «туркусці». І це звучить гордо!
Що означає?
По-перше, діалект, який вони ретельно плекають: мешканцю Гельсінкі важко зрозуміти навіть телеведучого, що розповідає місцеві новини. По-друге, особливу манеру поведінки і стилю спілкування, які теж є своєрідними «фірмовими відмінностями» корінних туркусців і традиційно передаються з покоління в покоління.