Хоча «лепку» хорватку можна побачити лише в кіно. Жінки тут старіють рано. Можливо, дається взнаки клімат — спекотне сонце, і побут — уся робота зазвичай на них.
Але, незважаючи на деякий «патріархат», норми поведінки тут досить вільні. Тому подвійні чи потрійні шлюби не дивина. Часто буває і таке, що, йдучи з родини, жінка цілком спокійно залишає дітей.
Розповідь про хорватів-чоловіків я б назвала так «Екскурсія на шару».
Але спочатку про чоловіків.
Вони, на відміну від жіночок, вирізняються особливим шармом і ретельно доглядають за своєю зовнішністю. Особливо ті, хто має стабільну роботу.
Таким був шофер, що зустрічав нас в аеро-порті. Він мав досить екзотичний вигляд: біла сорочка з широкими рукавами, шкіряний, розшитий орнаментом кептар, широкий пасок. Але найдивовижнішими були його вуса, закручені на щоках у п'ять кілець. Викапаний Кара-бас-Барабас у молодості!
Він обслуговував мешканців кількох певних готелів: відвозив до місць збору екскурсійних груп і розвозив назад після екскурсій. З ним ми мали їхати на екскурсію до Плітвіцьких озер.
Рівно о шостій ранку його мікроавтобус уже чекав під дверима готелю. З цього готелю був лише один екскурсант, тобто я.
Водій у позі мачо картинно стояв біля авто, повільно курив довгу коричневу сигару і, мов король тарганів, ворушив своїми старанно закрученими, немов приклеєними до щік, вусами. Перш ніж рушити з місця, довідався моє ім'я й професію і нарешті подався збирати людей по інших готелях.
Лишаючи своїх підопічних біля великого автобуса, він на мигах повідомив, що чекатиме на цьому ж самому місці опівночі (екскурсія триватиме довго)і розвезе всіх туди, звідки забирав.
Екскурсія справді тривала до пізньої ночі. А Плітвіцькі озера заслуговують зробити в цій історії таку паузу...
...Розчиніть дві-три краплі зеленки у ванні — отримаєте колір славнозвісних Плітвіцьких озер. І це без метафор і перебільшення. Вода в цих озерах смарагдова, неприродно прозора, дно — білосніжне, мов викладене кахлями. Можна дати руку на відсіч, що цей заповідник — штучний, така собі туристична Мекка.
Але це не так. Усе тут зроблено самою природою: шістнадцять озер, об'єднаних дев'яноста двома (!) водоспадами. Видовище дивовижне. Вертикальними скелями, розпорошуючись на міріади кришталевих скалок, на великій швидкості зрушуються величні потоки води. Утворюючи пінні буруни, вони падають у непорушні, мов поверхні дзеркал, озера. І озера стишують і поглинають усе це буйство, зберігаючи віковий спокій і свою першоджерельну чистоту. А на протилежному боці від водоспадів, подалі від небезпеки, плавають зграї форелі.
Плітвіцька форель — найнахабніша у світі! Дуже схожа на опасистих і безцеремонних голубів. Здоровезні розгодовані туристами рибини з бичачими спинами і уважними круглими очима стежать за твоїми пересуваннями берегом і хіба що не хапають за п'яти! А якщо кинути їм крихту хліба, вода довкола просто закипає — бери рибу голими руками. Якщо вона першою не хапне тебе і не потягне у свої смарагдові нетрі.
Час у цьому заповіднику плине довго і непомітно. Помітною стає лише втома, котра охоплює під вечір. А коли на озера падає ніч, мрієш скоріше вибратися з цього зачарованого місця...
...Отже, опівночі знесилені, але задоволені люди з нашої групи — кілька сімейних пар, двоє жіночок похилого віку з онуками і я — чекали на свого «мачо» на призначеному місці.
Він під'їхав вчасно. Всі зітхнули з очевидним полегшенням. Особливо зраділа я, адже вирахувала, що вийду з авто першою: мій готель найближчий. І поринула у мрії, як, діставшись свого номера, одразу занурюся в теплу ванну і розпластаюсь на перестеленому покоївкою прохолодному ліжку...
У мріях не помітила, як авто швидко проскочило повз мій готель. Отямилася лише тоді, коли останні пасажири вийшли біля своїх тимчасових домівок.
Я глянула на годинник — друга ночі. Водій зупинився, відчинив дверцята і наполегливо запропонував пересісти до кабіни.
«Почалося...» — промайнуло в голові. Ось тобі — ванна, ось тобі — чиста постіль і пляшка охолодженого пива з холодильника. Спочатку треба все це відвоювати у цього «карабаса-ба-рабаса». А те, що він налаштувався серйозно, було помітно з першого ж погляду. Вийти з авто і піти «ужвицею» (так називається стежка, що серпантином охоплює гірську місцевість) було небезпечно: куди йти?
Ми поїдемо? — якомога ніжніше запитала я і жалібно додала, підкріплюючи слова жестами: — Дуже втомилася. Спати хочеться. І пити...
Зараз поїдемо до бару, — почулося у відповідь.
Звісно, ми говорили своїми мовами, але все було зрозуміло.
— Завтра! — розпливлася у фальшивій посмішці я.
До речі, це чарівне слово в подібних ситуаціях відмикає всі зачинені двері майже у всіх країнах світу. У цьому випадку переді мною були зачинені двері авто на темній гірській трасі.
Завтра? — обнадієно перепитав водій.
Завтра, завтра! — впевнено закивала я.
До бару?
До бару, до ресторану, в гори, на пасовисько, до дідька лисого! — намагаючись зберегти посмішку, обіцяла я, відчуваючи на коліні його руку («О Господи, твоя воля!»). Краще б він нарешті взявся за кермо!
Ок! Ок! — зрадів водій і додав: — Мене звугь...
Він вимовив щось незрозуміле — якесь нашароване співзвуччя з літер <<д» і «ж». Ще кілька хвилин я була змушена правильно вимовляти це ім'я. Водій не рушив з місця, аж доки на шостий раз я зрозуміла, що його звуть «Е-джі-діо».
Наступних хвилин п'ятнадцять цей Еджідіо щось палко говорив, повторюючи після кожного словесного пасажу рятівне «завтра». Зі всього цього сумбуру я зрозуміла, що «завтра» на мене чекає важкий день. Але беззаперечно кивала головою, мріючи почути у відповідь рев мотора. І нарешті це сталося! Заспокоєний і заколисаний «завтраками» водій рвонув у ніч і хвилин за двадцять зупинився біля готелю. Сказав, що вранці потелефонує. Помахав услід.
На рецепції, беручи свій ключ, я запитала в адміністратора, як сказати по-хорватськи: «Вибачте, я дуже зайнята», а на крайній випадок: «У вас можуть бути неприємності!» Записала цю фразу на папірці і, діставшись свого номера, поклала його біля телефону...
Власне, на цьому «курортний роман» закінчився. На ранок я старанно і суворо вимовила незнайомі слова з папірця. І Еджідіо вирішив, що збереження робочого місця важливіше за похід до бару, і відчепився.
Більше я його не бачила. Аж до кінця мандрівки.
В останній день він так само мав везти своїх підопічних до аеропорту. І все повторилося: збір туристів по готелях, пересаджування мене на перше сидіння. До літака було години зо дві.
Коли авто вже зрушило з місця, Еджідіо раптом запитав:
Ви були в Колізеї?
На жаль, ні.
Не проблема — зараз поїдемо!
Тобто? — не зрозуміла я.
Певно, водій був екстремалом: за нами сиділо щонайменше зо двадцять родин, що прагнули вилетіти на батьківщину.
— Час є! — запевнив Еджідіо. — Спитай у них, — він кивнув за свою спину, — чи хочуть вони безкоштовну екскурсію.
Я обернулася до пасажирів:
Ви були в Колізеї?
Ні! Ні! — почула у відповідь.
А хочете?
Я сподівалася на поміркованість і розсудливість співгромадян. Але всі як один зраділи можливості подивитися ще один об'єкт «на шару».
Більше того, вони попросили мене бути з водієм «поласковее», аби він не передумав... Отакої!
Замість летовища ми помчали до Колізею. Це була одна з найцікавіших екскурсій. Колізей нічим не відрізнявся від такого самого у Римі. Він був зовсім порожній, можна було спокійно походити, уявляючи, як багато сторіч тому тут точилися жорстокі гладіаторські змагання.
Приїхали до аеропорту перед самим відльотом.
Прощаючись, Еджідіо механічним жестом накручував по шостому колечку на своїх вусах і взяв з мене обіцянку, що «завтра» я знову прилечу до Хорватії. Довелося пообіцяти.