— Амінь.
— Бе, — відповідаєш ти і зникаєш за дверима ванної.
Дивна річ. Варто звичайній темно-русявій дівчині перетворитися на білявку а-ля Мерилін Монро, як часточки «бе», «фе», чи то «хи-хи» безжально поглинають добру половину її словникового запасу, подекуди допомагаючи собі мовою жестів. І що найгірше, оточення її розуміє. Навіть після смерті. Бо після смерті життя для вас обох тільки починалося.
— То що ти там казав про подорожі?
За кілька стрімко летючих, наче одна мить, днів завдяки своїм примарним здібностям ви побували у найцікавіших (омріяних тобою) куточках світу. Почали, звісно, із Франції. З Парижа. Як і всі привиди, що поважають себе, спочатку забрели до Паризьких катакомб — велетенського підземного кладовища, де знайшло вічний спокій більше людей, аніж нараховується живих у сучасному Парижі. Завітали ненадовго. Навіть до написів, що ганьблять короля, не дісталися. Бо, як виявилось, тут і своїх примар вистачає, і далеко не всім їм до смаку приймати гостей. А ще ота химерна підземна поліція…
Ледь вислизнувши із катакомб, ви заблукали в одному з найдивніших готелів Парижа — такому собі Hotel du 7e Art.
Це виявився справжній храм сьомого мистецтва — кінематографу, де тон задавали дві речі — бароко і божевілля, загорнуті у блиск та велич старого Голлівуду, коли з екранів сяяли справжні зірки, а кіно було навіть чимсь більшим за саме життя. Вечіркою у стилі «ретро» на вас накотилися чужі спогади: навіть бар та фойє тут були завішені плакатами знаменитостей тих часів, а в просторих номерах ніби ненавмисне залишені дрібнички з їх особистих речей. Недовго думаючи, ти прихопила собі маленьке люстерко, що, за легендою, належало Мерилін Монро…
А потім, за порадою примарного портьє, що служив тут із самого заснування готелю, ви піднялися на останній поверх і відшукали номер 42. І отут вам відкрився такий вражаючий краєвид міста Ейфелевої вежі, якого, певно, жоден турист не бачив. Ані в житті, ані після смерті.
Під акомпонемент заходу сонця Сашко розказав тобі історію чоловіка, який продав Ейфелеву вежу. Справді продав. Такий собі Віктор Люстіг, що мав понад сорок п’ять псевдонімів і тікав від правосуддя п’ятдесят разів, збув це величне творіння рук людських групі французьких бізнесменів на утилізацію і — зник із валізою готівки. Люстіг помер від пневмонії в 1947 році у знаменитій в’язниці Алькатрас (зараз там музей), а ту валізку шукають і досі…
На мить тобі стає соромно за крадіжку люстерка Мерилін Монро. Але — тільки на мить, бо, як усі вже, певно, здогадалися, люстерка ти не повернула.
Наступного дня ви перенеслися у Whinchester Mistery House[2] — той самий чудернацький маєток, зведений Сарою Вінчестер під впливом родинного прокляття.
…А було то так. У двадцять п’ять років Сара, нічогенька дівчина на виданні, вискочила заміж за багатія Олівера Вінчестера (багатієм його зробили знамениті багатозарядні гвинтівки марки «Вінчестер», котрі, до речі, забрали чималенько життів під час Громадянської війни у США). І все б ото нічого, якби незабаром після народження не померла маленька дочка Сари — Енні, а згодом від туберкульозу не сконав і її чоловік. Спадкоємиця мільйонів, збитих на гвинтівках «Вінчестер», помалу почала божеволіти. Аж раптом якийсь бостонський медіум (поспілкувавшись із духом її покійного чоловіка, звісно) сказав жіночці, що прокляття на її родину накликали привиди загиблих від отої славнозвісної зброї, і вона, Сара, також загине, якщо негайно не поїде на захід і не почне десь там зводити маєток. Доки триватиме будівництво, доти вона й житиме.
Від такого пророцтва Сара остаточно втратила рештки здорового глузду, і протягом тридцяти восьми років (з 1884 до 1922) вона, без допомоги професійних архітекторів, зводила велетенський будівельний парадокс (стукіт молотків та рубанків не припинявся ані вдень, ані вночі), де двері відчиняються у стіни, вікна вмуровані в підлогу, а кручені, химерні східці ведуть і впираються прямісінько у стелю…
Ви з Сашком нарахували тут понад 160 кімнат, 47 камінів, 950 дверей та 40 рипучих, хворобливо покорчених східців-драбин, що дійсно заводили в нікуди. Сари якраз не було вдома, тож ви трохи розважились, хапаючи наївно переляканих туристів за ноги, грюкаючи дверима та натужно зітхаючи двома сумними голосами. Ніч минула безумовно весело.
А на ранок, аби ще трохи розважитись, ти вирішуєш «зайнятися шопінґом», і ви з Сашком опиняєтеся на чаклунському базарі Сонора, що у Мехіко. Ця мальовнича місцинка аж кишить екзотичними ігуанами, гримучими зміями та дикими колібрі у саморобних плетених клітках. І, звісно, колоритними мексиканськими відьмами, які всім тим добром торгують, а ще за якихось десять баксів можуть передбачити вам майбутнє, а якщо воно не дуже радісне (що, як правило, і трапляється), то негайно запропонують вам чарівне зілля (це ще десять баксів), яке миттєво позбавляє від подружньої зради, усіх можливих недуг, злиденності та нудьги.