Стою на площі за Божим наказом,
Я покидаю свій чин заради вакансії в небі.
Заради свободи вмираю,
Віри своєї не минаю.
Це мій азард,
це мій азард.
Уривок з книги Un voyage a travers la Pologne, la Lituanie et la Ruthenie[9] Жана Батиста Лефевра:
Мене, Жана-Батиста Лефевра, торговця прянощами, Академія нещодавно попросила описати мої досвідчення у Варшаві, столиці Польського королівства, де я зупинявся восени 1771 року. Це прохання пов’язане з дискусією, розпочатою статтями пана Вольтера та доктора Галлупа в паризькій пресі, що описували громадянську війну в Речі Посполитій та російську інтервенцію, що завершилася сумними подіями, відомими як Поділ Польщі. Не вдаючись у подробиці цієї дискусії, деякі мої колеги з Академії вважали вірним захищати анексію земель Польсько-Литовської Республіки та звинувачувати в падінні колись могутньої країни групу повстанців, зібраних у Барській конфедерації. Я не вчений, а простий купець. Я не смію сперечатися з вченими людьми про політику та мораль у державних справах, але мушу виправити ті кілька неточностей, які пан Вольтер і доктор Галлуп включили до своїх текстів, я твердо переконаний, без злого умислу, але були введені в оману плітками та наклепниками.
Як я вже згадував, моя подорож польськими, литовськими та руськими землями збіглася з періодом великого загострення між народами та правителями. Хоча громадянська війна в Польщі тут не згадується, у 1768-72 роках шляхта, зібрана в так званій Барській конфедерації, відмовилася від послуху королю Понятовському, назвавши його маріонеткою Росії та до того слабким правителем. Наш король, який любив підтримувати всі зусилля за свободу, дозволив підтримувати це повстання (розпочате, однак, з благородними мотивами) фінансовою допомогою та порадами наших офіцерів. Однак, коли Конфедерація виявилася надто впертою та не бажала переговорів, Людовик вирішив призупинити підтримку тих, хто міг би бути благородним, але чиї ідеї були спрямовані настільки сильно, що в їхніх головах закипіло.
Як виявилося, він зробив це в останню хвилину, оскільки повстанці 1771 року вчинили вкрай дивний і осудний вчинок.
Коли я повернувся до Парижа, мене запитали, чи бачив я спробу викрадення короля Понятовського. Я відповів, що ні, бо правда була такою. Якби ви запитали майже кожного мешканця польської столиці Варшави, йому довелося б відповісти на те саме запитання, оскільки ця дивна подія сталася вночі, під дощем, і нічого не можна сказати напевно. Учасники замаху таємно проникли до столиці та викрали монарха з однієї з головних вулиць міста. Можна сказати, що всі спостерігали, але ніхто не бачив, і цей парадокс виявився першим у довгому списку дивних подій, які сколихнули Річ Посполиту на початку листопада 1771 року. Я розповім вам про них, як зможу, але те, чого я не бачив на власні очі і не чув від достовірних свідків, мушу доповнити власними домислами. А домисли у всій цій історії знайти легко, оскільки фінал її розігрався в лісах під Варшавою, відомих розповідями про привидів та розбійників, якби та прадавня пуща не межувала зі столицею великої країни, а була забутим Богом окрайком цивілізованого світу.
Так що немає нічого дивного, що в тій пущі, в заплаві ріки, у воді, червоній ніби іржа чи кров, розігралася драма, яка могла змінити долю гордовитої країни та його повелителя. Як і звичайно у у таких випадках, ця розповідь буде насичена кривавими випадкам, не пристойними для читання не маючої життєвого досвіду молоді. Так що прошу Шановних Читачів не трактувати цю розповідь як непристойний роман, але шукати в історії викрадення короля Станіслава урок для нашої і молоді моралі.
II
Зараз, Санкт-Петербург
Король по черзі спав, прокидався, кричав і заспокоювався, але не можна було сказати, що він, хоча б на мить, повернув собі розум.
Зате прибуло більше людей, оскільки полковнику та значній частині персоналу стало зрозуміло, що Станіслав Август не помре, принаймні не відразу. Намагатися перечекати першого мешканця Мармурового палацу було безглуздо і, можливо, навіть зменшувало шанси врятувати посаду та голову.
З розмов доктора Вайса з іншими лікарями Артем зробив висновок, що стан пацієнта покращився, тобто він є лише критичним. Однак, принаймні наразі, вони вирішили шукати ліків, а не готувати заупокійну службу. Відтоді спальнею займалися лікарі, а не священики римсько-католицької церкви.