– Темно було, – зрештою зізнався Ян Вітка. – Але король стікав кров'ю.
– Ти казав, що його посадили на коня. Він ще був живий?
– Не знаю, але він болісно стогнав, – відповів візник.
Себастіан Жубровський оглянув в'язнів. Йому не подобалося допитувати цих дурнів (особливо пізно ввечері). На мить він навіть замислився, чи служба в гвардії є відповідним викликом для його талановитого розуму. Тим більше, що для впорядкування свідчень служби потрібний був скоріше хороший брат з божевільні, ніж гвардієць.
– Вас було десятеро... Де ще два гайдуки?
– Ну... немає Мікульського і Бутцау, – зауважив Вітка.
– Втекли негідники! – викрикнув один з гайдуків.
Однак його швидко заткнули стусанами товариші, бо в тій ситуації про втечу з поста слід було уникати, як згадувати мотузку в будинку повішеного.
– Ну... я бачив, як поранений Бутцау впав на Мьодовій. Куди дівався Мікульський, я не знаю.
– Вони були в змові! Хотіли викрасти його величність...
– Перевіримо – відповів Жубровський. – А тепер тиша і спокій. Я зараз пошлю за секретарем, він запише ваші свідчення. Говоріть тільки правду, собаки, бо я все одно все дізнаюся!
Він суворо подивився на в'язнів, і ті повірили, що від очей Себастьяна Жубровського нічого не сховати.
Вони одразу замовкли, кожен занурившись у думки, як сказати якомога менше, не збрехати і врятувати свою посаду та шкіру. Мабуть, кожен з них хоча б на мить пошкодував, що не проявив хоробрості двох гайдуків, які залишилися на Мьодовій.
Тим часом Жубровський вбіг на перший поверх, послав по полковника Коччеі і підняв тривогу по всьому замку. Він наказав шукати короля в покоях, де монарх мав звичку ховатися в жіночому товаристві, і навіть послав гінця до квартири полковника Грабовського, щоб перевірити, чи не вирішив приголомшений вечірніми подіями монарх шукати розради в обіймах полковничихи. Водночас капітан зібрав пошуковий загін, до складу якого увійшли всі присутні гвардійці, щодо правдивості, кмітливості та хоробрості яких він не мав застережень. Про те, як ця еліта королівської гвардії впоралася із завданням, ми розповімо трохи пізніше.
Однак найбільшої уваги заслуговують два герої нашої історії. Справжні герої, бо хоча про короля Стася і навіть про Яна Кужму написано чимало, розповіді про долю Георга Бутцау та Шимона Мікульського загубилися в глибинах Стіксу. Нібито audaces Fortuna iuvat[14], але саме до цих сміливців Фортуна поставилася безжально, як за життя, так і після смерті.
На жаль, вони швидко зникнуть з сторінок нашої розповіді, принаймні in corpore[15]. Як ми вже зауважили, Георг стік кров'ю на бруківці вулиці Мьодової, не взявши з собою ні гніву, ні жалю до дружини, а навіть до зрадливого короля. І так до неба полетіла єретична, бо євангельська душа, бо ми твердо віримо, що героїзм останніх хвилин викреслив з неї цю пляму. Він ще хоча б духом повернеться до нас, а з Мікульським ми прощаємося назавжди. Поранений, не набагато легше за свого товариша, старший з гайдуків дочекався допомоги. На жаль, не від своїх начальників з двору, а від підмайстрів з шевської майстерні Яка Павелка. Двоє міцних молодиків, які поверталися з нічної пиятики, протверезіли настільки, що помітили на вулиці тіло Бутцау та пораненого Шимона. Вони підняли тривогу, але, побачивши, що ніхто не прийде на допомогу, підняли Мікульського, який мав шанси на одужання, і віднесли його до майстерні. Там, за допомогою жінки та дочки Павелка, вони доглядали його до середи, коли з замку прибув посланець, який шукав зниклого слугу (мабуть, з наміром покарати його за ухилення від служби). Тоді його відвезли до лікарні Святого Духа, але це не врятувало хороброго гайдука. Він помер лише після Нового року, але протягом цих восьми тижнів він марив, страшенно страждав і пив маковий відвар. Оскільки він помер після закінчення всієї метушні, пов'язаної з замахом, і задовго до початку судового процесу над викрадачами, він зник зі сторінок історії та людської пам'яті. А шкода!
Уривок з книги Un voyage a travers la Pologne, la Lituanie et la Ruthenie Жана Батиста Лефевра:
Як, мабуть, всі пам'ятають, країна, відома у світі як Річ Посполита, є особливим шлюбом Королівства Польського та Литовського князівства, які вже понад триста років перебувають у тісному союзі, так що зараз мало хто уявляє одну країну без іншої. Спільною столицею обох є Варшава, місто, розташоване на землях Польщі, але на території колишнього Мазовецького князівства, яке кілька століть тому розділяло Польщу і Литву. З нагоди унії поляки покинули свою колишню столицю в Кракові, де зараз відбуваються лише коронації та похорони королів.