– Зачекай, познанського? Хіба твоя мати не з Варшави, столиці Ляхії? — спитав здивований гвардієць.
– Все так, пане, але це довга історія, — відповів Артем. – Зараз нам буде краще розібратися з цими полоненими... або, радше, полковник цим займеться. Я нічого не знаю про те, як провчати людей.
– Але ж, лях, дай мені пораду. Цей божевільний — ваш земляк; я не зрозумію його думок.
– Що тут розуміти, пане! — відповів служник, який явно втомився пояснювати, що він не поляк. – Ви ж самі сказали, що він божевільний.
Херцог зітхнув і повернувся до арештантів. Встав перед Пешинським і довго дивився на нього. Конфедерат продовжував зухвало посміхатися.
– По-хорошому скажеш? — спитав гвардієць.
– Пане, я вам усе розповім. Тільки я нічого не зробив Його Величності! — крикнув Франкенберг.
– Це я його отруїв! — спокійно заявив Пешинський. – Я підсипав отруту стрихнін йому у вино, щоб він страждав, як нація, яку він зрадив! Я помстився за ганьбу розділів, Тарговицю[19] та Гродно[20]! Я вбив того самозванця, бо sic semper tyrannis[21]...
– Король живий... — несміливо нагадав Артем. – Просто в нього болі.
– Так? — збентежено запитав Пешинський. – Але ж він помирає, чи не так?
– Зачекайте, чому ви згадали про вино та стрихнін? Хіба отрута не була в булочках? — зауважив Херцог.
Пешинський на кілька ударів серця завагався.
– Ну, я ж казав: у булочках, які улюблений король цариці їв з вином.
– Він випив каву, — вставив Артем.
– Тоді в каву, чорт забирай! — простогнав конфедерат. — Хіба це має значення? Він був клятвопорушником, який відмовився від польської корони за юргельт[22]!
– Король живе...
– Хай блискавка вдарить у вас! Він помре, скоро помре! — крикнув Пеешинський. — Якщо ми не добили його у Варшаві, правосуддя наздожене його в Петербурзі.
– Пане, та він же розумом постраждав! — прошепотів Артем полковнику.
– Можливо, хлопче, але, мабуть, краще за вбивство Понятовського четвертувати саме його, ніж когось іншого. Як, наприклад, тебе, хто міг принести йому ті булки.
Артем відчув, як крижаний язик торкнувся його спини. Він глянув на Франкемберга, який сидів поруч, і між молодим слугою та старим убивцею переплелася нитка порозуміння. Їм здавалося, що вони приречені, що б вони не робили чи яка була правда.
– А що ви скажете? — спитав полковник іншого в'язня.
– Я, пане, нічого не знаю. Я спокутував свої злочини; сам імператор, нехай небо оберігає Павла Петровича, сказав, що я зазнав достатнього покарання.
– Але ваш товариш каже, що він планував убивство. Він сам це зробив?
– Сам отруїв тирана! — підтвердив Пешинський.
– Я нічого не знаю, пане. Я народився простою людиною; мій батько був теслею, моя мати продавала овочі. Злий Лукавський переконав мене приєднатися до змови, коли я був молодим, жадібним до слави та горілки. Я сказав усе так, ніби на святій сповіді... тобто, як кажуть римо-католики на сповіді. Що робив Пешинський, я не знаю.
– Стою на площі з Божого наказу... — заспівав другий з конфедератів. – Я покидаю свій чин заради вакансії в небі. Заради свободи вмираю, віри своєї не минаю.
– Полковнику! – Це дивний спектакль перервав поклик одного з посланців. – Підніміться нагору. У хіміків є деякі ідеї.
– Слідкувати за ними та записувати, що вони скажуть! — наказав Херцог, а потім потягнув за собою Артема. – Підеш зі мною. У тебе явно ясний розум; зможеш дати мені пораду.
Тож вони залишили Пешинського співати гімн конфедератів, а Франкемберга клястися у вірності доброму царю Павлові. Після короткої прогулянки на другий поверх вони зустріли двох хіміків у коридорі. Дослідники були зосереджені на своїй роботі, але також схвильовані та прагнули якомога швидше поділитися своїми знахідками.
– Полковнику, є хороші та погані новини. Короля не отруїли, лікарі це підтверджують, – почав перший.
– Симптоми вказують на заворот кишковника від надмірного вживання кави та нестачі сну. І ми виключили отруєння.
– Це не стрихнін?
– Стрихнін? Ми не знаємо, пане, але це точно не отрута.
– То звідки ви знаєте?
– Троє піддослідних з'їли по порції булочок і не мають жодних симптомів.
– Кому дали ці булочки?
– Трьом піддослідним, які нічого не підозрювали...
– Кому?
«Капралу Миколі Павловичу, доктору Шевтову та Олександрі Борисівні, і з ними все гаразд...
Вченого перервав глухий стукіт і вереск жінок, що зібралися у вітальні. Через кілька ударів серця в какофонії вже можна було розрізнити кілька чітких голосів. Трьома найвиразнішими були: "Вбивці! Вбивці!", "Бідолашна Олександра!" та "Отруїли, бандити!".
19
Тарговицька, або Торговицька конфедерація - змова польських магнатів з Францішеком Ксаверієм Браніцьким, Станіславом Щенсним Потоцьким на чолі з Северином Жевуським (всі з Правобережжя) проти реформ Чотирирічного сейму і Конституції 3 травня в Речі Посполитій. Проголошена 14 травня 1792 р. в прикордонному містечку Торговиці (нині — село Кіровоградської області в Україні), а фактично створена 27 квітня 1792 р. Разом з цим російські війська вторгнулися на територію Польщі, що призвело до польсько-російської війни.
20
В умовах терору і репресій реформаторського табору конфедерати провели нові вибори до сейму, який зібрався 1793 року не у Варшаві, де міцні позиції мали патріоти-реформатори, а в Гродно. Речі Посполитій було нав'язано правління магнатської олігархії та окупантів, усі демократичні реформи скасовано.
22
Юргельт (нім. Jahrgeld) – колишня річна оплата (зарплатня), з XVIII століття термін із зневажливим значенням, що головним чином стосується сум, що виплачувалися іноземними урядами так званим юргельтникам за підтримку їхніх інтересів у Польщі. Юргельтниками також називали дворян, куплених магнатами і яких ті оплачували.