Жубровський уявляв собі десятки неправдивих доносів, самосуди груп мандрівників і навіть битви між міським ополченням та іншими групами з добровольців. Крім того, залишалася проблема московитів. У межах міста було розміщено щонайменше тисячу солдатів під командуванням генерала Бібікова. Збір їх вночі зайняв би час, але Жубровський знав, що йому доведеться провести порятунок короля польськими руками. Для цього потрібен був план. Дія мала бути доручена професіоналам, таким як гвардія та маршалківська охорона. Мислення ж, однак, треба було довірити геніям, таким як він сам.
– За роботу, браття! — завершив він свою промову, ігноруючи той факт, що до складу гвардії входило багато представників селян та буржуазії.
Сам він написав коротку записку для полковника та пішов до своєї квартири, щоб підготуватися до погоні. Надягнув свою гвардійську форму, але прикрив її нестатутним плащем. Таким чином, він міг зберегти свою таємницю під час руху, але розстібнутий плащ виявив би його особу. Не було можливості приховати свій гвардійський капелюх, тому він засунув його під пазуху, готовий носити прикрасу форми лише за необхідності. Він пристебнув офіцерську шпагу та кобуру пістоля, а за пояс засунув стилет. Подивився на себе в дзеркало і задумався, як художники увічнять його. А він знав, що ті мусять це зробити.
Він уявляв собі сцену визволення короля, коли він, капітан Себастьян Жубровський, схопить короля за руку на тлі конфедератів, яких тримають під дулом пістолета. Важко було передбачити, яким буде тло (Прага, Кампіносський ліс, Лєшно чи Вілянув), але це була незначна деталь. Офіційно картину мав написати Каналетто, але оскільки італійський майстер був відсутній під час рятувальної операції, він спирався б на ескізи та свідчення свідків, а його учні все одно виконали б половину роботи. Однак не було сумнівів, що картина зрештою висітиме на стіні Замку (або навіть в резиденції в Лазєнківськах, коли король нарешті її розширить). Посли з далеких країн стали б свідками хоробрості Жубровського, а Його Величність розповідав би про ту жахливу листопадову ніч, підкреслюючи як ницість зрадників-конфедератів, так і вірність охоронців короля. І ось простий шляхтич з Волині увійшов би в польську історію як її рятівник. Але стояти перед дзеркалом було недоречно, принаймні довго. Маршовим кроком Себастьян рушив до загонів, що збиралися на площі. Вийшовши з сухого внутрішнього простору замку, він подумав, що волога може зіпсувати його бездоганний вигляд, але знову ж таки, чи ретуш не була хлібом насущним для художників. Хороший художник процвітає, коли малює гарно, а не тоді, коли малює схоже.
– Рушаємо! — наказав він і пришпорив коня.
У розвідці його супроводжував лише один вершник — далекий кузен і друг з рідного міста, Ієронім Ольшовський, нещодавно підвищений до поручика. Він був підлеглим, але радше другом і хоробрим чоловіком, що вмів володіти клинком і карабіном. Себастьян настільки цінував свого супутника, що навіть уявляв його на задньому плані картини, як він цілить пістоль у лідера Конфедерації.
– Куди ми їдемо? — спитав Ольшовський.
– Захід, рогатки на Волі[29], — без вагань відповів Жубровський. – Є велика ймовірність, що це саме там.
– Полковник нас знайде?
– Сподіваюся, що ні», — відповів капітан, посміхаючись. – Але я залишив йому інструкції.
– Чи можемо ми довіряти тим, охоронцям?
– Ну що ти, брате!» — глузливо промовив капітан. – Віриш тим чуткам, нібито маршалок підтримує конфедератів? Він лише війни не хоче, до речі, цілком розумно.
– Можливо, але ми не знаємо цих людей... А коли зберуться москалі...
– Нічого мені не кажи, — перебив його Жубровський. – Ось чому ми поспішаємо в дорогу, поки фон Зальдерн не збере своїх псів. На них ми аж ніяк не порадимо... поки не врятуємо короля. Немає сенсу марно балакати, поїхали!!
Годинник на замковій вежі показував кілька хвилин по другій ночі. Двоє вершників вирушили вулицею Мьодовою, потім вулицею Длугою, до західної околиці міста. Вулиці були порожніми, як тільки могли бути; ніч з неділі на понеділок, особливо така волога та холодна, нічого іншого не обіцяла. Однак, біля Арсеналу вони проїхали повз групу солдатів у московській формі. Московити збиралися в безладне формування, сонні та мляви, але наполегливо муштрувані своїм поручиком. Звістка про викрадення вирвалася з бочки Пандори.