Він повернувся до нападника, а потім завмер від жаху. Однак він точно не був так здивований і вражений, як Георг Генріх Бутцау, який впізнав зловмисника. Гайдук дивився на спотворене і закривавлене обличчя Станіслава Августа, з Божої ласки і волі народу короля Польщі, великого князя литовського, руського, прусського, мазовецького, жмудського, київського, волинського, подільського, підляського, інфлянтського, смоленського, сіверського і чернігівського. А той втупився здивованим поглядом кудись у простір над головою Георга. З оцепенення обох вирвав крик Барбари.
– Ісусе, тікай! – вигукнула перелюбниця.
Хоча вона не уточнила, хто саме повинен тікати, король вирішив, що серйозність ситуації змушує його діяти. Він ще раз вилаявся, після чого скотився з ліжка і вибіг із спальні. За ним тягнулася червона смуга крові.
– Я... я... — шепотіла Барбара.
Георг випустив з руки чекан, який впав на зваляну і забруднену постіль. Чоловік і дружина завмерли на кілька секунд, інтенсивно розмірковуючи, що тепер слід робити. Щось підказувало і Георгові, і Барбарі, що зрадженому чоловікові тепер слід розтрощити голову невірній дружині. Це було б смертним гріхом, але й правильним вчинком для господаря. Але, по-перше, Георг не хотів вбивати дружину, а Барбара не хотіла бути вбитою чоловіком, по-друге ж, особистість коханця надзвичайно ускладнювала будь-які подальші кроки родини Бутцау.
– Чи це був ... чи ... – шепотів Георг.
– Так, це найясніший пан – відповіла Барбара. – Мабуть, ти його вбив.
Георг озирнувся по спальні. На мить він зосередив погляд на підлозі. У темряві сліди крові здавалися величезними, але гайдук знав, що його почуття можуть його обманювати. Він хотів присісти і перевірити, скільки королівської крові забруднило підлогу, але коли він простягнув руку до дощок, то натрапив на чекан.
– Вб’єш нас? – спитала Барбара.
У цьому питанні Георга вразили дві речі. По-перше, відносна тверезість спійманої перелюбниці та свідка замаху на правителя. По-друге, з тону голосу дружини гайдук зрозумів, що вона воліла б швидку смерть від руки чоловіка, ніж все, що мало статися, якби король помер у її домі.
– Тихіше... я чую... він живий! – прошепотів Георг.
З часів служби в гвардії він пам'ятав, що рани голови зазвичай бувають смертельними... але іноді вони вводять в оману лікарів і хірургів. Крові завжди було багато, але якщо череп не був розбитий, це могло означати життя для пораненого. Однак чи означало це щось хороше, чи навпаки. Король був одночасно живим і мертвим: звуки з коридору свідчили, що він рухався, але доки він не покинув будинок свого слуги, йому не личило кликати на допомогу.
Георг встав, стиснув чекан і рушив до дверей. Вигляд перед спальнею його налякав, але не здивував. Король був живий і повз до вхідних дверей. Частково на колінах, частково спираючись на стіну, він рухався і стікав кров'ю. Хазяїн став на порозі, не знаючи, чи слід йому опертися на чекан, чи підняти його, щоб завдати удар.
Вбити короля? – прошепотів він про себе. Чи відпустити його, а він накаже маршалкові, щоб мене тягли кіньми по Медовій? А може, і нічого не скаже? Адже це він вдерся до мене до дому... А Станіслав Август, здавалося, чув думки господаря. Він все ще прямував до рятівних дверей, поперемінно стогнучи і шепочучи прокляття, але також даючи Георгові чітко зрозуміти, що існує щасливий кінець цієї нещасливої історії.
– Я твій король, ти присягав захищати мене, віддати за мене життя. Ти присягав перед Пресвятою Дівою...
Бутцау утримався від уїдливого зауваження, що він не належить до папістського ордену і нічому не присягав Діві Марії.
– ... ти присягав, правда? О, sacre bleu! Я вмираю... Але ніхто нічого не бачив, чуєш? Не бачив!
Я бачив. І Барбара. І король бачив, – подумав Георг. Бог бачив і Пресвята Діва. Ваш гріх і мою ганьбу.
Всі, хто має значення, бачили. А він дбає лише про те, щоб скандал не був більшим, ніж зазвичай, щоб посол фон Зальдерн[4] не мав надто великої втіхи від короля... Він погана людина.
Але гайдук не завдав удару, він повільно йшов за королем, що втікав, піднімаючи над головою зброю, як екзорцист піднімає хрест над одержимим. Він виганяв королівського непроханого гостя з дому, і якби кричав "Apage! Vade retro Satana!"[5], не виглядав би ані трохи смішніше. До того ж він відчував на спині погляд дружини, яка, мабуть, стояла в дверях, не знаючи, як закінчиться її грішна пригода.
Я повинен... щось зробити! — думав Георг, але в той самий момент король дістався до дверей, відчайдушно відчинив їх і виповз на вулицю. Коли Бутцау і його чекан дісталися порога, королівський непроханий гість вже зник у темряві Святоянської вулиці.
4
Каспа́р фон За́льдерн (1711-1786) — гольштейнський і російський державний діяч, дипломат, масон. Дійсний таємний радник. ... Працював російським міністром (послом) в Речі Посполитій (1771—1772). Був довіреною особою голови російської Колегії закордонних справ Микити Паніна. Намагався запобігти поділам Речі Посполитої з метою приєднання усіх її територій до Росії.