Артем шкодував, що захищав колишнього короля від хвилі кредиторів. Він відчував тугу за виглядом стомленого правителя, оточеного натовпом непроханих гостей. Це було б цікавим провіщенням (слово не резонувало у свідомості слуги, але його значення було присутнє) очікуваних пекельних мук, які душа правителя чекає після смерті.
Ні, ні! Не по-християнськи бажати загибелі своїм ближнім! — подумав Артем, але видіння розгубленого натовпу банкірів і демонів, що розривають тіло Станіслава Августа, відмовлялося покидати його розум. Король — це як капітан корабля, який пливе крізь історію у своїй країні. Так казали ще стародавні греки, зокрема цей... Арістофан. Або Арістотель. А капітан корабля не тікає від бурі, не залишає свою команду в смертельній небезпеці. Він повинен пасти на своєму посту, потонути разом зі своєю країною, а не проводити старість при чужому дворі, тим паче з гнобителем батьківщини! Йому здавалося, що він може одночасно любити доброго царя Павла, який не лише бажав добра російському народу, а й виявляв щедрість до переможеного монарха, і водночас співчувати полякам негідного короля. А ще ж не чув іншої сторони. Не знаю, що було в серці та розумі короля. Можливо, він шкодує? Можливо, саме докори сумління зробило його хворим? Це була слабка покута, але, можливо, це був доказ того, що він не є повністю зіпсованим. Або, можливо, навіть... Він згадав про марення Понятовського.
– То що робимо? — спитав сержант, перериваючи хвилину роздумів Артема.
– А коли повернеться полковник?
– Не знаю. Не думаю, що ми витримаємо.
– У мене тут векселі від самого князя Потьомкіна!
– Але ж він мертвий!
– Папери все ще дійсні!
На щастя, банкіри почали сперечатися між собою, даючи охоронцям та Артему час перевести дух. Камердинер розмірковував.
Йому миттєво спала на думку досить оригінальна, проте складна для реалізації думка. Для цього була потрібна була влада сержанта.
– Сержант, муштруй їх! — прошепотів слуга.
Унтер-офіцер посміхнувся, одразу зрозумівши намір юнака. Він підняв карабін вище та розмахнувся нею, привертаючи увагу непроханих гостей. Потім він глибоко вдихнув, готовий кричати, якби кричав на новобранців під час їхніх перших навчань, але стримався, обережно, щоб не образити вуха короля. Він наказав тихим, але твердим голосом:
– Всі вниз! І негайно!
Здивовані прохачі перезирнулися, але владний карабін гвардійця переконала їх. Сержант кивнув Артему та попрямував на перший поверх. Там він поставив банкірів біля стіни, що деякі з них зустріли з жахом. Старіші були спокійними: напевно, ніхто не розстрілював квіту головних фінансистів столиці в прекрасній залі Мармурового палацу, знищивши килими, гобелени та шибки. Крім того, стрілянина гвардійців напевно перешкодила б королеві та його лікарям.
– Зараз... — почав сержант, але зрозумів, що не знає, як закінчити. Він прошепотів Артему: — Що тепер? Скільки грошей вони хочуть?
– Добре, у кого є претензії на сто тисяч або більше?» — спитав Артем, сподіваючись, що не обдурив себе такою оцінкою.
На жаль, ніхто не ворухнувся, але в залі запала тиша, як у сибірській пустелі. Усі погляди були прикуті до Артема, але він зумів взяти себе в руки і продовжив:
– У кого є претензії на двадцять тисяч або більше?
Один з фінансистів виступив уперед, тримаючи в тремтячій руці кілька векселів. Камердинер упізнав у ньому Мойсея, який одним із перших виступив з претензіями.
– Добре, будь ласка, станьте сюди, біля вікна. Тепер від десяти до двадцяти тисяч!
Троє агентів вже вийшли вперед і їх направили до другого ряду, одразу за Мойсеєм. Шестеро зголосилися від п'яти до десяти тисяч, а решта виявилися дрібними рибками, які вимагали лише кілька тисяч. Потім Артем виявив, що на ці вимоги він може купити щонайменше п'ятдесят цетнарів[30] хліба.
Нарешті вони утворили чотири ряди, в яких сидів один, потім три, шість, а потім одинадцять непроханих гостей. На жаль, у цей момент у двох людей, які займалися наведенням порядку, закінчилися ідеї. Вони хотіли виписати для них купони з номерами аудієнцій, але сержант сказав, що він від писання відвик, та й крім того, люди, які прийшли обміняти папір на гроші, не задовольняться ще одним папірцем. Крім того, з кожною хвилиною аура їхньої влади згасала, і перспектива бунту робилася все більш очевидною.
30
Центнар, цетнар — міра ваги. Відома з кінця 15 ст. Сфера застосування пов’язана з торгівлею металами. Мав різні вагові еквіваленти, поширені й на укр. землях: варшавський цетнар — 160 фунтів, львівський — 126 фунтів. У 17 ст. існував і 100-фунтовий центнар. На західноукр. землях наприкінці 18 — на поч. 20 ст. використовували й віденський стандарт у 56 кг.