— Навіть проти вашої волі, — відповів Чіполла таким тоном, що я його ніколи не забуду. Мені ще й досі вчуваються ті зловісні слова: «Anche se non vuole».
І почався двобій. Чіполла найперше підкріпився чаркою і закурив нову цигарку, тоді поставив римлянина в середньому проході обличчям до дверей, а сам спинився недалеко позад нього, ляснув нагайкою і наказав:
— Balla![29]
Супротивник навіть не ворухнувся.
— Balla! — вигукнув кавальєре ще рішучіше і ляснув нагайкою.
Ми побачили, як у юнака сіпнулася під коміром шия, як зігнулася в суглобах одна рука і одна нога повернулася п'ятою назовні. Довгий час усе обмежувалося тільки цими рухами: юнак на мить конвульсивно здригався, тоді знов завмирав. Кожному було видно, що в цьому випадку Чіполлі доведеться подолати твердий намір не піддатися, героїчний опір; цей мужній юнак хотів оборонити честь людського роду, він корчився, але не танцював, спроба так затяглася, що кавальєре мусив ділити свою увагу — подеколи він обертався до танцюристів, які стрибали на сцені, і ляскав нагайкою, щоб вони не вийшли з покори, а тим часом пояснював залі, що хоч скільки б ті біснуваті витанцьовували, вони не стомляться, бо ж, властиво, це він танцює замість них. Потім знову впивався гострими очима в потилицю римлянина, штурмував далі фортецю, що загрожувала його пануванню.
Публіка спостерігала, як та фортеця хиталася від ненастанних ударів і вигуків, спостерігала з діловитим зацікавленням, до якого домішувався щирий жаль і жорстока зловтіха. Наскільки я зрозумів, римлянин програв через те, що стояв на позиції цілковитого заперечення. Видно, самого тільки небажання замало, щоб надати нам духовної сили; надовго ми не заповнимо життя тим, що не хотітимемо чогось робити; не хотіти чогось і взагалі нічого вже не хотіти, а все ж виконувати необхідне — мабуть, надто близькі поняття, щоб від них не постраждала ідея свободи; саме до цього вели ті фрази, що їх кавальєре виголошував між лясканням нагайки і наказами; він поєднував складні психологічні способи впливу з професійними, які тримав у таємниці.
— Balla! — вигукував він. — Навіщо так мучитись? І це насильство над собою ти називаєш свободою? Una ballatina![30] Твої руки й ноги самі пориваються в танок. Як було б приємно дати їм волю! Ага, ти вже танцюєш! Це для тебе вже не боротьба, а насолода!
І справді, корчі й конвульсії здолали нарешті тіло впертого юнака, він підняв руки, зігнув коліна, розслабив усі суглоби, підстрибнув, затанцював, і так, під оплески глядачів, кавальєре вивів його на сцену до інших маріонеток. Коли переможений опинився на підвищенні, усі побачили його обличчя. Він широко усміхався, примруживши очі, наче й справді відчував насолоду. Усе-таки це була якась втіха: бачити, що тепер йому, певне, набагато краще, ніж під час гордині…
Можна сказати, що падіння римлянина стало вирішальною подією на вечорі. Кригу проламано. Чіполла досяг найвищого тріумфу; берло Цирцеї, ця в'юнка шкіряна нагайка з руків'ям у формі пазура, запанувала над усією залою. На той час, — а було вже, мабуть, далеко за північ, — на маленькій сцені танцювало десь із вісім чи десять осіб, та й у залі глядачі хто як відповідали на ті танці; одна зубата представниця англосаксонської раси в пенсне без наказу маестро підвелася з місця і почала витанцьовувати в середньому проході тарантелу. Тим часом Чіполла, недбало розсівшись на плетеному стільці з лівого боку від сцени, курив цигарку й зухвало пускав дим крізь свої огидні зуби. Притупуючи ногою або й глузливо стискаючи плечима, він дивився на охоплену шалом залу і час від часу, не обертаючись, ляскав нагайкою перед тим танцювальником, що хотів уже стати. Діти, хоч як було пізно, ще не спали. Мені соромно згадувати про це. Тут не було нічого доброго, принаймні для дітей, і пояснити чому ми їх і досі не забрали звідси, можна тільки тим, що нас на ту пору опанував загальний настрій. Тепер нам стало все байдуже. Хвалити бога, що вони хоч не розуміли двозначності цієї розваги. Вони у своїй невинності без кінця захоплювалися незвичайною подією, таким видовиськом, вечором чарівника! Інколи вони на кілька хвилин засинали в нас на колінах, а прокинувшись із рум'яними щоками й сонними очима, щиро сміялися з тих людей, що з наказу Чіполли вистрибували по сцені. Вони не сподівалися, що тут буде так весело, і радісно аплодували невправними рученятами щоразу, коли в залі лунали оплески. А коли Чіполла поманив їхнього приятеля Маріо, Маріо з «Ексквізіто», — і поманив саме так, як на малюнку в книжці, згинаючи і розгинаючи вказівного пальця, якого він тримав перед носом, — вони в захваті аж застрибали на своїх стільцях.