Маріо послухався. Я ще й досі бачу, як він підіймається східцями до кавальєре, що й далі химерно манить його пальцем. На мить хлопець завагався, я добре пригадую. Цілий вечір він, схрестивши руки або засунувши їх у кишені, стояв біля дерев'яної колони ліворуч від нас, коло Джованотто з войовничою зачіскою, і, наскільки ми помічали, уважно, але не дуже весело спостерігав за сценою, навряд чи добре розуміючи, що там відбувалося. Він був явно незадоволений, що наприкінці ще й його залучено до участі у виставі. А проте зрозуміло, що коли Чіполла поманив його, він скорився. Така вже в нього була професійна звичка; а крім того, мабуть, психологічно не могло статися, щоб такий простий хлопець, як він, не послухався Чіполли, людини, що того вечора, окрилена успіхом, панувала над усіма. Хоч-не-хоч Маріо відірвався від колони, подякував тим, що стояли спереду і, озирнувшись, дали йому дорогу, і піднявся на сцену з недовірливою усмішкою на товстих губах.
Уявіть собі кремезного хлопця років двадцяти, коротко підстриженого, із низьким лобом і важкими повіками над туманно-сірими, з зеленим і жовтим полиском очима. Я добре знаю, які в нього очі, бо ми часто розмовляли з ним. Верхня частина обличчя з плескатим носом у ластовинні якось відступала в тінь перед нижньою, з товстими губами, між якими, коли він розмовляв, видніли вологі зуби; ті віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю виразу наївної меланхолії, через що ми й симпатизували Маріо. Зовнішність його зовсім не здавалася простацькою, насамперед завдяки вузеньким, гарним рукам, аристократичним навіть для жителя півдня, — приємно, коли тебе обслуговують такі руки.
Ми його знали як людину, але незнайомі були особисто, коли можна так сказати. Ми бачили його майже щодня, і нам подобалась його мрійливість і те, як він часом задумувався й забував про все на світі, а потім квапився послужливістю загладити свою провину. Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без робленої люб'язності, — швидше, він навіть не пробував бути люб'язним, бо не сподівався, що комусь сподобається. У кожному разі, ми б його однаково запам'ятали, тому що інколи незначні дорожні зустрічі лишаються в пам'яті надовше, ніж значні. Про його життя ми знали тільки те, що батько в нього — дрібний писар у муніципалітеті, а мати — праля.
Біла кельнерська куртка більше йому личила, ніж вилинялий костюм із тонкої смугастої тканини, в якому він прийшов на вечір; комірця в нього не було, зате він обмотав шию шовковою хусткою вогнистого кольору, сховавши її кінці під піджак. Він підійшов до Чіполли, але той не переставав манити його зігнутим перед носом пальцем, і Маріо підступив ще ближче, до самого стільця, опинившись якраз проти ніг кавальєре, після чого той, розставивши лікті, схопив його, повернув обличчям до публіки і зміряв з голови до ніг зневажливим, владним і веселим поглядом.
— Як це так, ragazzo?[31] — мовив він. — Ми так пізно знайомимося? А втім, повір мені, що я давно тебе знаю… Авжеж, ти зразу впав мені в око, і я переконався у твоїх чудових здібностях. Як же це я міг знов забути про тебе? Але всього не втримаєш у пам'яті… Скажи ж бо мені, як тебе звати? Мені треба знати тільки твоє ім'я.
— Мене звати Маріо, — тихо відповів юнак.
— Ага, Маріо! Чудово! Гарне ім'я, дуже поширене. І до того ж давнє, одне з тих, що нагадують про героїчні традиції нашої батьківщини. Браво! Salve![32] — І, випнувши криве плече, Чіполла привітав його простягненою навскоси рукою з долонею догори, як віталися стародавні римляни. Мабуть, він був уже трохи п'яний, та це й не дивно; але говорив він, як і досі, дуже чітко й плавно, хоч тепер і в його інтонації, і в поведінці з'явилося щось схоже на пересиченість турецького паші, якась вередливість і пиха.
— Отже, любий Маріо, — повів він далі, — добре, що ти сьогодні прийшов, та ще й обмотав шию такою гарною хусткою, вона тобі страх як личить, мало котра з дівчат, чарівних дівчат Торре ді Венере, встоїть перед нею…
Від стіни, звідти, де ще недавно стояв Маріо, почувся сміх — це Джованотто з войовничою зачіскою, з курткою, перекинутою через плече, зареготав безцеремонно й глузливо.
Мені здалося, що Маріо стиснув плечима. У кожному разі, він здригнувся. А може, тим рухом він хотів приховати свої справжні почуття, показати, що йому байдуже і до хустки, і до чарівних дівчат.