Выбрать главу

Приміщення, в якому мав виступати кавальєре, у розпал сезону правило за кінозал, де щотижня міняли програму. Ми там ще не були. Добиратися туди потрібно було повз palazzo[7] — схожу на рицарський замок будівлю, що тепер продавалася, — і далі головною вулицею містечка, на якій містилася аптека, перукарня й крамнички з дрібним крамом і яка з феодального світу через буржуазний вела просто у світ народу, бо далі бігла поміж убогими рибальськими халупами, на порозі яких сиділи старі баби й лагодили неводи; там, у самому центрі народної стихії, і стояла та «зала», що була звичайнісінькою дощаною халабудою; її схожий на браму вхід з обох боків був оздоблений строкатими афішами, які просто наліплювали одну на одну. Отже, того дня, невдовзі після вечері, ми смерком вирушили туди разом із радісно збудженими такою подією, по-святковому одягненими дітьми. Було парко, як уже не один день, спалахували блискавки, подеколи набігав раптовий дощ. Ми взяли з собою парасолі. Йти туди було хвилин п'ятнадцять.

Біля входу в нас перевірили квитки, але свої місця нам довелося шукати самим. Вони були в третьому ряду ліворуч; сідаючи, ми помітили, що, хоч початок і так призначено на пізню годину, ніхто не поспішав. Партер, яким, власне, і кінчалася зала, оскільки тут лож не було, заповнювався дуже повільно, ніби люди навмисне хотіли спізнитися, і ця неквапливість трохи непокоїла нас. Від збудження і втоми в дітей уже й тепер горіли щоки, ніби в лихоманці. Коли ми з'явилися, заповнені були ще тільки стоячі місця в проходах попід стінами і в глибині зали. Там, згорнувши голі руки на грудях поверх смугастих трикотажних сорочок, юрмилися корінні мешканці Торре ді Венере, рибалки, спритні на вигляд хлопці; і коли ми тільки прихильно поставились до цих глядачів з народу, що надавали таким видовищам колориту й настрою, то діти наші не тямилися з радощів. Адже багато цих людей стали їхніми приятелями й знайомими під час наших надвечірніх прогулянок по узбережжю. Часто, коли сонце, втомившись від своєї велетенської праці, сідало в море і забарвлювало в червонясто-золотий колір піну прибою, що набігала на берег, ми, вертаючись додому, натрапляли на гурт босоногих рибалок, які, ставши в ряд і налягаючи на линву, під протяглі вигуки вибирали з моря неводи, а потім висипали в плетені коші свій здебільшого мізерний вилов, frutti di mare[8]; діти дивилися на їхню працю, допомагали їм витягати невід, викладали до крихти все, що знали по-італійському, раді, що знайшли собі приятелів. Тепер вони віталися з ними, вишукуючи їх серед публіки попід стінами: он там стоїть Гіскардо, а он і Антоніо; вони знали їхні імена, стиха гукали їх, махали їм руками, і ті у відповідь теж кивали дітям головою і всміхалися, поблискуючи напрочуд здоровими зубами. Ти глянь, тут є навіть Маріо з «Есквізіто», той, що подає нам шоколад! Також хоче поглянути на чарівника і, видно, прийшов уже давно, бо стоїть майже спереду; але нас він не помічає, не звертає на нас ніякої уваги, така вже в нього вдача, дарма що він тільки простий кельнер. Зате ми вітаємося з чоловіком, що видає на пляжі човни; він теж тут, але стоїть далеко ззаду.

Ось уже чверть, майже пів на десяту. Ви розумієте, як ми нервувалися. Коли ж діти ляжуть спати? Ми зробили помилку, привівши їх сюди, але забрати їх тепер, урвавши розвагу, яка, власне, ще й не почалася, було б надто жорстоко. Помалу партер заповнився; можна було сказати, що тут зібралося ціле Торре: гості Гранд-готелю, гості вілли «Елеонора» та інших пансіонатів, усе знайомі з пляжу обличчя. Чути було англійську й німецьку мови, навіть французьку, якою розмовляли румуни з італійцями. За два ряди позад нас сиділа сама пані Анджольєрі поряд зі своїм мовчазним, лисим чоловіком, що двома пальцями пригладжував вуса. Усі прийшли пізно, але ніхто не спізнився: Чіполла змушував чекати на себе.

вернуться

7

Палац (італ.).

вернуться

8

Дарунки моря (італ.).