– Щось із сучасного є? – запитала Ольга.
Світлану це питання розвеселило.
– Он тобі сучасне, – вона показала чорним від пилюки та друкарської фарби пальцем на етажерку «Новинки»: книжка з портретом політика на обкладинці, фотоальбом «Донбас і люди Донбасу», довідник «Логопедія». І ще якісь брошури.
А тут, у Львові, у вуличній кав’ярні просто неба, люди сиділи й слухали вірші. Горнятка кави і коктейлі у високих склянках, плетені з лози стільці, лискуча бруківка під ногами. Ольга зупинилася. Віддалік грала скрипка, дзеленчав трамвай на повороті, звуки середмістя слугували музичним фоном для ритмічних, припасованих одне до одного слів. Вони зупиняли перехожих. Читець не стояв на місці, він вимовляв слова, рухаючись взад– вперед, він товкся на одному місці, два кроки вперед, два назад. У правій руці на рівні очей – листки з надрукованим текстом, ліва рука у повітрі, як інструмент диригента.
Навіть не могла б переповісти своїми словами, про що був той вірш, який зупинив її на осінній вулиці. Він просто сказав їй «стоп» – цей ритм, цей чоловічий голос, вона стояла майже позаду читця, бачила його коротко стрижену потилицю, засмаглу шию з білими смужками у тих місцях, до яких не торкалося сонце. Чоловік перегорнув аркуш паперу, зробив паузу і сказав, наче товаришу поруч: «Чого лише не побачиш на цих вокзалах…»
І це був початок нового вірша.
І що далі він його читав, то більше затерпало серце Ольги і гарячішим ставав клубок у грудях. Чоловік говорив те, що вона відчувала, тільки іншими словами.
«Поїхали комерсанти… Поїхали матері, поїхали наречені, поїхали школярі – навчені і невчені…»
Їй стисло горло. Чи розуміли ці люди з кавою та коктейлями на столиках, про що він тут до них промовляв? Ці благополучні люди, яких не лякають гучні звуки, які жодного разу не бігли до підвалу, щоб там сховатися від обстрілу. У гарних сукнях, у молочного кольору туфлях з м’якої шкіри, посеред площі з квітами підвіконь та пахощами свіжої випічки. Що вони чують, слухаючи ці слова? Що вони розуміють?
Жадані слова звучали у вухах, Ольга саме їх хотіла й боялась почути, ще навіть не усвідомлюючи свого бажання, не розуміючи до кінця їхнього змісту. Плакала вголос, ридма ридала, схлипуючи, шморгаючи носом – на неї озиралися люди. Читець не одразу зауважив перешкоду ліворуч, здивовано відірвав погляд від своїх паперів, озирнувся на цей рух десятків голів в один бік, на несподіване сум’яття та хвилю перешіптувань.
Що відбувається? Він не зрозумів, що ці ридання мають безпосередній стосунок до його тексту. Саме до того, що він тут щойно говорив. Він вирішив, щось сталося у натовпі, поки він читав.
Ольга на мить упіймала його розгублений погляд, розвернулася й швидко пішла вздовж вулиці. Майже побігла. Позаду неї шлейфом тягнулась мовчанка. Сльози заливали обличчя, вона витирала їх пальцями, паперових хустинок у неї не було.
На когось налетіла, на чийсь гострий, відставлений вбік лікоть – боляче. Хтось їй гукнув: дивися, куди йдеш! Це був неочікуваний, спонтанний, невгамовний нервовий зрив. Вона від себе такого не сподівалася, вона на такі речі була не здатна, завжди така стримана, така недовірлива, така закрита…