Выбрать главу

– Щось із сучасного є? – запитала Ольга.

Світлану це питання розвеселило.

– Он тобі сучасне, – вона показала чорним від пилюки та друкарської фарби пальцем на етажерку «Новинки»: книжка з портретом політика на обкладинці, фотоальбом «Донбас і люди Донбасу», довідник «Логопедія». І ще якісь брошури.

А тут, у Львові, у вуличній кав’ярні просто неба, люди сиділи й слухали вірші. Горнятка кави і коктейлі у високих склянках, плетені з лози стільці, лискуча бруківка під ногами. Ольга зупинилася. Віддалік грала скрипка, дзеленчав трамвай на повороті, звуки середмістя слугували музичним фоном для ритмічних, припасованих одне до одного слів. Вони зупиняли перехожих. Читець не стояв на місці, він вимовляв слова, рухаючись взад– вперед, він товкся на одному місці, два кроки вперед, два назад. У правій руці на рівні очей – листки з надрукованим текстом, ліва рука у повітрі, як інструмент диригента.

Навіть не могла б переповісти своїми словами, про що був той вірш, який зупинив її на осінній вулиці. Він просто сказав їй «стоп» – цей ритм, цей чоловічий голос, вона стояла майже позаду читця, бачила його коротко стрижену потилицю, засмаглу шию з білими смужками у тих місцях, до яких не торкалося сонце. Чоловік перегорнув аркуш паперу, зробив паузу і сказав, наче товаришу поруч: «Чого лише не побачиш на цих вокзалах…»

І це був початок нового вірша.

І що далі він його читав, то більше затерпало серце Ольги і гарячішим ставав клубок у грудях. Чоловік говорив те, що вона відчувала, тільки іншими словами.

«Поїхали комерсанти… Поїхали матері, поїхали наречені, поїхали школярі – навчені і невчені…»

Їй стисло горло. Чи розуміли ці люди з кавою та коктейлями на столиках, про що він тут до них промовляв? Ці благополучні люди, яких не лякають гучні звуки, які жодного разу не бігли до підвалу, щоб там сховатися від обстрілу. У гарних сукнях, у молочного кольору туфлях з м’якої шкіри, посеред площі з квітами підвіконь та пахощами свіжої випічки. Що вони чують, слухаючи ці слова? Що вони розуміють?

Залишились хіба що ми з тобою.Можливість миру, як і можливість бою,не привід, аби тікати разом із юрбою.Набожні християни, безнадійні бандити —нас так тяжко приспати і так тяжко будити.Нам ніщо не завадить тепер одне одного вбити.
Я такий, як і ти, – в мене така ж щетина,така ж невитравна засмага, така ж холодна дружина,опіки і порізи, зморшок тонка павутина.Така ж образа на господню несправедливість,готовність використати найменшу можливість,показати незламність, виявити кмітливість.
Давай, убивай мене за наші спільні печалі,убивай за все, чого нас колись навчали,буди мене серед ночі важкими ключами.Я теж у відповідь буду тебе вбивати,буду собі пригадувати всі твої вади.Якщо не зумію – спитаю в тебе поради.
Я теж не матиму ні сумніву, ні вагання.Сплачу борги, виправдаю сподівання.Остання воля тішить тим, що вона остання.Де був початок твоєї мандрівки і де буде фініш?Ти завжди був поміж них, ти і нині з ними ж.На цих вокзалах кого лише не зустрінеш.
Доки тепло стоїть над містом,за гудками локомотивів, за пташиним свистом,за голосами базарної нічної бідноти,доки тут хтось залишається, дотихай будуть відкритими всі залізничні ділянки,хай діляться хлібом і молоком сонні селянки,хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним.Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним.[2]

Жадані слова звучали у вухах, Ольга саме їх хотіла й боялась почути, ще навіть не усвідомлюючи свого бажання, не розуміючи до кінця їхнього змісту. Плакала вголос, ридма ридала, схлипуючи, шморгаючи носом – на неї озиралися люди. Читець не одразу зауважив перешкоду ліворуч, здивовано відірвав погляд від своїх паперів, озирнувся на цей рух десятків голів в один бік, на несподіване сум’яття та хвилю перешіптувань.

Що відбувається? Він не зрозумів, що ці ридання мають безпосередній стосунок до його тексту. Саме до того, що він тут щойно говорив. Він вирішив, щось сталося у натовпі, поки він читав.

Ольга на мить упіймала його розгублений погляд, розвернулася й швидко пішла вздовж вулиці. Майже побігла. Позаду неї шлейфом тягнулась мовчанка. Сльози заливали обличчя, вона витирала їх пальцями, паперових хустинок у неї не було.

На когось налетіла, на чийсь гострий, відставлений вбік лікоть – боляче. Хтось їй гукнув: дивися, куди йдеш! Це був неочікуваний, спонтанний, невгамовний нервовий зрив. Вона від себе такого не сподівалася, вона на такі речі була не здатна, завжди така стримана, така недовірлива, така закрита…

вернуться

2

Вірш С. Жадана. (Прим. ред.)