Альковна таємниця
А таки одразу нічого в тім ліжку не сталося. І в тому, що наступного дня молодий чоловік записав у щоденнику, чаївся найлихіший подвійний зміст: «Rien»[6]. Ні двірські церемонії, ні архієпископське благословення шлюбного ложа не мали влади над прикрим ґанджем у дофіновім організмі, matrimonium non consummatum est[7], шлюбу y властивому розумінні не відбулося ні сьогодні, ні завтра, ні в найближчі роки. Марії Антуанетті дістався «nonchalant mari», байдужий чоловік, і спершу гадалося, що лиш боязкість, недосвідченість або «nature tardive»[8] (сьогодні ми б сказали інфантилізм) робить цього шістнадцятилітнього парубійка неспроможним біля звабного молодого дівчати. Тільки не тиснути й не стривожити душевно враженого, — нагадує досвідчена мати й радить Антуанетті не брати до серця подружніх розчарувань. «Рoint d’humeur là — dessus»[9], — пише вона в травні 1771 року і радить дочці вдаватись до «caresses, cajolis», ніжності й пестощів, але й застерігає, щоб не було їх занадто: «Trop d’empressement gâterait le tout»[10]. Ta коли цей стан тривав рік і другий, імператриця вже занепокоїлась «conduite si étrange»[11] молодого чоловіка. В його зичливості не можна було сумніватись, бо з кожним місяцем він ставав дедалі ніжніший зі своєю чарівною дружиною, невпинно ходив до неї вночі, щораз удаючись до марних спроб, — але останніх вирішальних пестощів не дають йому доконати якісь «maudit charme»[12], таємничий фатальний ґандж. Необізнана Антуанетта гадає, що це лиш «maladresse et jeunesse», незграбність і молодість, завдяки недосвідченості вона, бідненька, навіть намагається спростувати «лихі чутки про його неспроможність, що ходять по країні». Та тепер за діло вже взялася мати. Вона запрошує придворного лікаря ван Світена і радиться з ним про «froideur extraordinaire du Dauphin»[13]. Той стенає плечима. Якщо молоденькій і такій звабній дівчині не вдається запалити дофіна, то марні всякі медичні засоби. Листа за листом надсилає Марія Терезія до Парижа; аж нарешті король Людовік XV, украй досвідчений і надто вже вправний у цій царині, добирається до онука; втаємничують французького придворного лікаря Лассона і обстежують печального героя цієї любовної пригоди — і тут виявляється, що дофінова імпотенція зовсім не душевної природи, а спричинена незначною органічною вадою (фімозом): «Quien dice que el frenillo sujeta tanto el prepucio que no cede a la introduccion y causa un dolor vivo en el, por el quai se retrahe S. M. del impulso que conviniera. Quien supone que el dicho prepucio esta tan cerrado que no puede explayarse para la dilatacion de la punta î cabeza de la parte, en virtud de lo que no llegua la ereccion al punto de elasticidad necessaria» (Таємне повідомлення іспанського посла)[14]. Тепер уже йде консіліум за консіліумом, можна чи ні втручатись хірургічному скальпелю, — «pour lui rendre la voix»[15], як цинічно шепотіли в передпокоях. Тим часом Марія Антуанетта, вже навчена досвідченими подругами, теж робить усе можливе, аби спонукати свого чоловіка до хірургічного лікування. «Je travaille à le déterminer à la petite opération, dont a déjà parlé et que je crois nécessaire»[16], — пише вона 1775 року до матері. Та Людовік XVI — дофін тим часом хоч і став королем, але вже п’ять років усе ще не був шлюбним чоловіком, — з його хисткою вдачею ніяк не зважиться на рішучий учинок. Він зволікає й вагається, пробує й перепробує — і цей страхітливий, огидний і сміховинний стан безнастанних спроб і невдач тягнувся, — зганьбивши Марію Антуанетту, породивши кпини цілого двору, розлютивши Марію Терезію, принизивши Людовіка XVI, — ще два роки. Отже, сім огидних років, аж поки імператор Йосиф сам прибув до Парижа, щоб намовити до операції свого несміливого шваґра. Аж тоді цьому печальному цезареві кохання вдалося щасливо перейти Рубікон. Але душевне царство, яке він, урешті, здобув, було вже спустошене сімома роками сміховинної боротьби, двома тисячами ночей, коли Марія Антуанетта страждала від найгірших принижень як жінка і як дружина.
Хіба не можна було (мабуть, спитає чимало чутливих душ) не зачіпати цієї тяжкої і найсвятішої альковної таємниці? Хіба не можна було заховати, щоб і не знайшли, справжню причину неспроможності короля, полохливо обминувши трагедію шлюбного ложа, принаймні прикривши й промимривши, що «бракувало щастя материнства»? Чи справді в дослідженні людського характеру доконче наголошувати на таких інтимних подробицях? Так, доконче, бо всяка незгода, залежність, підлеглість і ворожість, що поступово склалась у взаєминах між королем і королевою, між двором і претендентами на трон і сягнула ген-ген у світову історію, зосталася б незрозумілою, якби ми не вказали щиросердо на її справжню причину. Більшість історичних подій — набагато більше, ніж загалом хотілося б уважати, — є лише наслідком того, що зароджується в альковах і під балдахінами королівських ліжок, проте навряд чи в будь-якому іншому випадку так чітко проступав логічний зв’язок між найінтимнішою приключкою і політичними наслідками, що відбились на долі світу, як у цій родинній трагікомедії, — і будь-яке дослідження характеру було б неправдивим, якби відсувало в тінь оте, що сама Марія Антуанетта називала «article essentiel», головним пунктом свого клопоту й сподівань.
Та й потім: чи справді розкривається таємниця, коли вільно й правдиво говорити про довголітню подружню неспроможність Людовіка XVI? Аж ніяк ні. Тільки дев’ятнадцяте століття з його хворобливим моралізмом і сексуальною сором’язливістю зробило «Nolimetangere»[17] з кожного відвертого обговорення фізіологічних стосунків. Зате у вісімнадцятому сторіччі і в усіх попередніх подружня спроможність чи неспроможність короля, плідність чи неплідність королеви були не приватною, а політичною і державною справою, бо цим визначалось, хто посяде трон, а з тим і долю цілих країн; ліжко було таким самим відкритим складником людського існування, як хрещальна купіль і домовина. З листування Марії Терезії і Марії Антуанетти, яке, безперечно, не минало рук державних архіваріусів і копіїстів, видно, що в ті часи австрійська імператриця і французька королева цілком вільно обговорюють кожну подробицю і невдачу того незвичайного шлюбу. Марія Терезія проречисто змальовує дочці переваги спільного ложа й навчає невеличких жіночих хитрощів, щоб уміло скористатися кожною нагодою інтимного поєднання; дочка й собі повідомляє про те, була в неї чи затрималась менструація, про чоловікові невдачі, кожне «un petit mieux»[18], і нарешті з тріумфом — про вагітність. Одного разу навіть композиторові «Іфігенії», навіть Ґлюкові — бо він їхав раніше від посланця, — довірили, щоб він передав такі інтимні новини: у вісімнадцятому сторіччі до природних речей ставилися цілком природно.
Та якби сама лиш мати знала тоді про ті потаємні невдачі! Насправді про те плескали всі покоївки, придворні дами, кавалери й офіцери; знали про це служники й пралі Версальського двору, навіть за власним столом король мусив терпіти чимало зухвалих кпин. До того ж розуміючи, що плідність одного з Бурбонів є вельми важливою політичною справою з огляду на порядок успадкування трону, всі іноземні двори найретельніше перейнялись цим питанням. У повідомленнях прусських, саксонських, сардинських послів докладно обговорюється ця неясна справа; найревніший із них, іспанський посол граф Аранда, підкупивши служників, навіть обстежує простирадла з королівського ложа, щоб найточніше знати про перебіг фізіологічних подій. Королі й князі цілої Європи в листах і балачках сміються й глузують зі свого невправного брата. Не тільки у Версалі, а в цілому Парижі і Франції подружня ганьба короля стала таємницею полішинеля. Про це говорилося на кожному розі, по руках ходили листівки, а коли Морепа призначили міністром, то всім на втіху з’явились веселі віршики:
14
Одні кажуть, що вуздечка так затискає крайню плоть, що та не відходить при введенні, спричиняючи гострий біль, який змушує Його Величність тамувати пориви завершити акт. Інші вважають, ніби та крайня плоть настільки звужена, що не дає вийти голівці члена, і тому ерекція не досягає належного ступеня (
16
Я намагаюсь намовити його до незначної операції, про яку вже йшлося і яку я вважаю доконечною (