Потім вона серйозно захопилася релігією. Після подорожі з групою прочан до Єрусалиму по святих місцях вирішила «підняти планку ще вище» і пішла в монастир. Живе у жіночому коптському монастирі, на околиці Каїра. А до Нью-Йорка приїхала нещодавно: у авви Серапіона, настоятеля цього храму, минулого місяця померла дружина; окрім цього, у будівлі роблять ремонт і відкрили недільну школу для дітей, а вчителів не вистачає. Відповідно, знадобилась її допомога.
Цього року на Великий Піст вона збиралася усамітнитись у пустелі, щоб здійснити там подвиг мовчання.
— На жаль, обставини стали на заваді: цього разу Великий Піст доведеться провести у Нью-Йорку. Проте наступної весни, сподіваюсь, все вийде. — Вона раптом звернула свій погляд на ікону, що висіла на стіні. Підвела до неї Гурія.
На іконі було зображено жінку невизначеного віку у темному плащі, з піднятими для благословення руками.
— Це Марія Єгипетська — велика грішниця, яка стала великою святою. Як би я хотіла бути схожою на неї… Знаєте її історію?
***
«Преподобна Марія Єгипетська жила у VI столітті. Родом була з Єгипту. Коли їй виповнилося дванадцять років, вона самовільно покинула батьківський дім, пішла до Александрії, що була тоді столицею Єгипту. І багато років вела там розпусне життя, до того ж, не заради грошей, а заради задоволення своєї хтивості і через любов до такого розбещеного життя.
Одного разу, коли їй було двадцять дев’ять років, вона доєдналася до групи прочан, які йшли з Єгипту в Єрусалим на свято Воздвиження Хреста. На кораблі вона теж блудодіяла і продовжувала блудодіяти, потрапивши до Єрусалиму. Коли ж вона разом з усіма намагалася увійти до церкви, якась сила не дозволила їй це зробити і відкинула її назад. Вона спробувала знову, але незрима рука продовжувала відкидати її від храму під загальний сміх і докори оточуючих.
Збентежено стояла Марія на площі, серед натовпу благочестивого люду, доти, поки її очі не відкрилися і вона не побачила всю мерзотність свого життя. Марія залилася сльозами каяття, і тоді вхід до храму їй було дозволено.
Після цього вона зажадала глибокого, істинного каяття. І почула голос, який звелів їй іти до пустелі, за Йордан, і там шукати спасіння. Наступного дня, взявши із собою лише три хлібини, Марія перейшла річку і зникла у пустелі…
Швидко всі хліби були з’їдені, її одяг зотлів і розлізся. Страшні випробування вона терпіла перші сімнадцять років. Ходила гола, під палючим сонцем і льодяним вітром, їла коріння і зілля, терпіла всілякі тілесні і душевні муки. У пустелі вона прожила сорок сім років.
Майже перед самою кончиною Марії її побачив старець Зосима, пресвітер, який жив в одному палестинському монастирі. Під час Великого Посту старець Зосима пішов з обителі до пустелі, де ченці в усамітненні проводили весь Піст.
Старець зустрів преподобну Марію, яка спочатку хотіла збігти від нього, але він її упросив, і вона залишилася для бесіди. Він дав їй, голій, плащ. Вона розповіла йому все своє життя. Зосима був вражений, коли Марія, не знаючи його до тих пір, назвала його ім’я. Та й інші дивовижні явища вразили старця: під час молитви Марія на лікоть піднялася над землею, перейшла Йордан «наче по суху», передбачила Зосимі його хворобу у наступному році.
Він бачив її ще двічі: через рік, теж на Великий Піст, коли на її прохання приніс до пустелі Святі Дари, і Марія причастилася; і востаннє — вже мертвою: вона лежала на місці їхньої першої зустрічі, передбачивши роком раніше свою смерть.
Зосима оросив її ноги сльозами, проспівав над нею псалми, однак сумнівався, де поховати праведницю. Раптом побачив напис на піску, де Марія просила поховати її тут, у пустелі.
Зосима намагався викопати могилу, але не зміг: він був застарий, а земля була дуже тверда і кам’яниста. Зненацька звідкись з пустелі з’явився лев. Лев вирив лапами яму. І тоді старець віддав тіло Марії землі».
…….………………………………………………………………………
Цей переказ життя Марії Єгипетської Гурій перечитав декілька разів. В історії великої святої засвітився для нього вогник надії.
***
Він продовжував приходити до Маріам. З червоними від крейди та пилу очами, із плямами побілу на чолі і у бороді. Жили на його руках були набряклі від постійного напруження, плечі під сорочкою — стомлено опущені. Реконструкція будівель — не гра у більярд або карти.
Біля стіни вряд стояли три столика для іконопису. На столиках лежали заґрунтовані дошки, палітри, пензлики і олівці. Маріам навчала іконопису всіх бажаючих, це мистецтво опановували парафіяни різного віку, і чоловіки, і жінки. Перед кожним стояла копія однієї і тієї самої ікони Марії Єгипетської, але в кожного свята виглядала геть по-своєму.
Під час розмов з Маріам Гурій іноді з болісною заздрістю поглядав вбік тих початківців-іконописців. Кілька разів Маріам і йому пропонувала спробувати себе в цьому мистецтві, тим більше що знала зі слів Гурія про його художнє минуле. Він щоразу відмовлявся, переводячи бесіду на іншу тему.
Але якось він підійшов до столику, взяв зі склянки пензлик, підніс його до свого обличчя і раптом поцілував його гнучкий кінчик.
— От і добре. Нарешті. Я знала, що це рано чи пізно станеться, — сказала Маріам, не зводячи з нього очей. Вона намагалася зрозуміти, що зараз із ним відбувається і чому він ледь не тремтить від хвилювання.
***
Ремонтні роботи на «коптському подвір’ї» (так називав Гурій той храм з прибудовами) було закінчено. Але в обумовлені години, двічі на тиждень, він приходив туди писати ікону. Траплялося, що у кімнаті разом із ним сиділи інші початківці-іконописці, а іноді він там залишався наодинці з Маріам.
День у день ікона відкривала Гурію свої неосяжні простори, впускаючи його у свої володіння…
Глава 7
Весняний Нью-Йорк швидко розквітав. Чи не на очах розквітали магнолії, вишневим та яблуневим цвітом укрилися сади та парки.
Фімка Ройзман святкував свою сорок першу весну. Дата хоча й не кругла, але заради неї було замовлено стіл у «Гамбринусі» — заокеанській філії однойменного славнозвісного одеського ресторану.
Фімка-Джеффрі, хоча й американізувався, в душі залишався одеситом. Маючи багатий досвід знайомства з кухнями народів світу, зрештою він дійшов висновку, що немає кращої кухні, ніж одеська з її коронними стравами: фаршированою рибою, баклажанною ікрою і вареними раками до пива. Все це і багато чого іншого було замовлено у «Гамбринусі» і подавалося до столу.
Стіни ресторану прикрашали рибальські сітки та ринди, столи були у вигляді бочок, звучав одеський «шансон». Коротко кажучи, все відповідало найвищим стандартам імігрантського ресторану у Нью-Йорку, де аромат страв віддає легкою ностальгією.
Гурій також був серед запрошених. Їв салати, лущив раків. Загалом, нічого особливого, звичайні ресторанні посиденьки.
Незвичайною була зустріч: до зали увійшов ніхто інший, як Нікіта, власною персоною. Буває ж таке! І де? У Нью-Йорку! За тридев’ять земель від Одеси. Оце так!
Всі троє — Фімка, Гурій і Нікіта — земляки, бувші студенти одного інституту, стояли у центрі зали, ляскаючи одне одного по плечах. Повторювали неминуче в таких випадках: це ж треба… оце зустріч…
Нікіта був не один — з невеличкою галасливою компанією. Він якось загрубів, заматерів за ці роки. Голос його залишався такий же —прокурений, з іноді дзвінкими нотками. І сміх такий же — козлячий. І такою ж незмінною залишилась ідеально поголена кругла голова, що нагадувала більярдний шар. Проте деяка впевненість і твердість з’явились у його поставі і жестах. А на руках — нові татуювання.
Незабаром всі троє повернулися до своїх столів, домовившись потеревенити пізніше, часу ж бо ще — цілий вечір.
… — Да, братан, отак складається життя: сьогодні ти супермен, а завтра — кавалок гівна у Чорному морі, — ваговито промовив Нікіта, коли вони вийшли з Гурієм з ресторану на вулицю подихати свіжим повітрям.