Нікіта належав до того типу людей, котрі в свою балаканину полюбляють вставляти начебто мудрі фрази, як то «життя — російська рулетка», «доля всіх зламає», «початок може стати і кінцем», тощо.
З Гурієм він був відвертим. Та й кого йому соромитись? Чи замало вони з Греком наробили справ в Одесі? Чи замало вони пограбували галерей і артсалонів? Чи замало вибили грошей зі своїх жертв? Разом вони якось йшли по одній карній справі, сиділи у різних камерах під час слідства. Грек тоді тримався бійцем, нікого не здав.
Але з пограбуванням і рекетом районного масштабу покінчено, сплинув час кримінальної романтики. Нікіта нині працює на міжнародному рівні: через Одесу зручно переправляти закордон підроблений антикваріат. Можна вивозити через Туреччину або Єгипет. А можна через Болгарію чи Румунію. Візи туди не потрібні, митниці там слабенькі, можна дати хабаря. А звідти вже легше все переправити до Західної Європи чи до Штатів.
Власне, Нікіта займається контрабандою. Має тачку, грошву, повний вагон шльондр, хату прикупив. Словом, живе життя. «Так, звичайно, небезпечно. Але ж, сука, що поробиш? Бабло на халяву на дають». Нікіта відтягнув футболку, і Гурій побачив дві глибокі вогнестрільні рани на його правому плечі.
— Ось так, старий. Можна сказати, працюю за спеціальністю. А ти чим займаєшся? Шо? Красиш? Пишеш ікони? Ну-у, бро… То в тебе, дивлюсь, життя гірше за моє. Я ж думав, що ти живеш життя, а ти… І варто було заради цього їхати в Штати? Ти ж на ідіота не схожий, вибач за відвертість.
Крутячи у пальцях запальничку, Гурій мляво підтримував розмову. Пожалкував, що зараз поруч із ним Нікіта, а не хтось інший зі знайомих одеських художників.
А Нікіта базікав без упину:
— А бандюгана Грека Одеса ще довго буде пам’ятати. Якщо у місті відкриють музей бандитської слави, я перший відвалю бабла, щоби ім’я Грека вигравіювали на золотій табличці. Ось так, доля-сука будь-кого зламає. І тебе зламала, злила в каналізацію. А ікони, бро, може писать будь-хто, навіть я. Якщо порозумнішаєш і надумаєш до нас, у бізнес, дзвони, пиши коли завгодно. Якшо шо, замовлю за тебе слівце. Нам перевірені люди потрібні, тим більше, з американськими ксівами і досвідом роботи. Ось номер моєї мобіли.
Глава 8
Кілька слів про рептилій у келії Маріам: ящірки в двох великих тераріумах їй дісталися у «спадок» від померлої дружини настоятеля цього храму. Зі всього було видно, що Маріам слідкує за ящірками з великим бажанням, знає, як з ними поводитись, і отримує від цього задоволення.
Вона підходила до тераріумів, обережно відсувала пластмасові кришки із вмонтованими в них яскравими лампами, потім з банки, що стояла поруч, виймала дрібку коників і кидала ящіркам. Ящірки налітали на коників і ковтали їх миттю.
— Їжте, ненажери. Але майте на увазі: скоро почнеться Великий Піст, тоді і вам теж доведеться поголодувати, — казала вона серйозним тоном.
Іноді вона виймала з тераріуму яку-небудь ящірку, клала її собі на руку і починала гладити. Ящірка, піднявши трохи голову, закривала очі, наче від насолоди.
— Не знав, що у ящірок є мозок, — якось зауважив Гурій, спостерігаючи, як блаженствує ящірка на руці у Маріам.
— Щоб відчувати, що тебе люблять, мозок не потрібний, — відповіла Маріам.
Вони зараз були у кімнаті самі, і Гурій вирішив провести «експеримент». Він дістав з тераріуму ще одну ящірку і, злегка стиснувши її у кулаку, — так, щоб не задушити — підійшов до столику, за яким писав ікону.
Послабив хватку, випускаючи ящірку на передпліччя своєї зігнутої руки. Але ящірка, не втримавшись, зісковзнула з неї і впала на стіл. Стрімко промчала по столу, по олівцях та пензликах, і швидко видерлася на дошку з недописаною іконою. Заклякла на краю дошки, звісивши хвіст.
Гурій пильно вдивлявся в неї. Ящірка залишалася абсолютно нерухомою, лише на горлі в неї від дихання ледь помітно ворушилася шкіра. І від цих ледь помітних слабких рухів Гурію раптом привиділось, що і жінка, зображена на іконі, теж поворухнулася, що вона зараз вийде до нього!
В нього запаморочилося в голові, по всьому тілі пробіг дивний холод. Він відступив на крок. Потім якось напружився, наче готуючись до стрибка чи удару. На його обличчі відобразилось сильне хвилювання, що вмить охопило його. Він раптом чудернацьки замахав піднятими руками, як зазвичай маше передніми лапами тварина. Потім рішуче взяв зі столу чистий аркуш паперу, прикріпив його кнопками до мольберту і почав робити якийсь ескіз олівцем.
Його рухи були різкими, але виваженими, наче заздалегідь продуманими. Подекуди, відклавши олівець, Гурій якимись неприродніми кроками ходив по кімнаті. Знову «бив лапами» у повітрі і мотав головою, навіть кілька разів загарчав. А потім знову брався за олівець, продовжуючи роботу над ескізом.
Він малював лева — молодого, розумного, прекрасного лева. Він не звертав уваги на Маріам, яка сиділа на стільці, забравшись на нього з ногами, і зачаровано спостерігала цей незвичайний процес творчості.
Дивлячись на виникаючий на її очах ескіз, Маріам все сильніше бажала, щоб Гурій написав і її. Так, її — як вона лежить поруч з цим могутнім, красивим левом, гриву якого їй вже давно так хочеться погладити…
Глава 9
Його вже знали в храмі і деякі парафіяни і панотець авва Серапіон — дуже високий, мабуть, під два метри зростом, сивобородий, вдягнутий зазвичай у чорну, до підлоги, рясу. Якось авва Серапіон, глянувши на бороду Гурія, пожартував, що, можливо, у недалекому майбутньому їхні бороди будуть однакові не лише за довжиною, але й за кольором. І додав, що свою він у чорний фарбувати не збирається. А ще панотець подякував за роботу — йому чомусь особливо сподобались нові сходи і віконні рами. Він знав, що Гурій пише ікону, тому не дивувався його появленням тут.
Іноді Гурій приходив раніше встановленої години, а іноді Маріам була зайнята — то прибиранням приміщень, то справами в школі, де викладала коптську мову та історію. Просила Гурія почекати. Траплялось, що час писання ікони співпадав із дуже важливою службою у храмі, на якій Маріам обов’язково мала бути присутньою.
Одним словом, Гурій почав заходити до храму також, відвідуючи відправи.
За його спостереженнями у коптів служби божі чимось схожі на православні. Однак є і немало відмінностей. Скажімо, у коптському храмі всі обов’язково знімають взуття. Багато спільних церковних співів. Молільники, поклавши на себе хреста, цілують свої пальці з обох сторін, потім торкаються одне одного складеними човником долонями і після дотику також їх цілують.
Жінки — штивно у правому крилі, у косинках. Частіше сидять, упершись обличчям у спинку лавки, що попереду, і прикривши його рукою.
Панотець — у білому; розмахує кадилом так широко, так вправно, що воно літає над престолом, наче м’яч. Хоча, може бути, такий стиль кадіння — особливість авви Серапіона, котрий під час відправи зовні простий, майже безтурботний, але внутрішньо гранично зосереджений. Таке враження, наче дві людині в одній: внутрішня — самозаглиблена, і зовнішня — вільна, проста. Крокує широко по храму, розмахуючи кадилом, прикладає хрест до голів парафіян…
Сидячи на лавці, Гурій слухав ці сумні наспіви, вдихав пахощі. Чоловіки поруч простягали йому складені човником долоні, і Гурій у відповідь робив те саме. Ставав на коліна часто, дуже часто. Тривав Великий Піст, тому поклонів — земних і поясних — було багато.
Маріам сиділа в дальньому кутку праворуч, у жіночому крилі. Надовго завмирала, опустивши голову у хустці на спинку лавки, що попереду, прикривши обличчя рукою. Гурію здавалося, що вона плаче; йому чомусь хотілося побачити її заплакане обличчя…
Гурій згадував.
Згадував, як у дитинстві причащався Святих Дарів, на Різдво та Великдень. Як мама готувала його до сповіді. Казала, що янголи слухатимуть все, про що він розповість панотцю. А потім про це дізнається Бог. Якщо Гурій розповість про все-все, що зробив поганого і пообіцяє виправитись — янголи радітимуть. Але якщо він щось приховає — янголи і Бог будуть плакати.