— Як же ти покинув мене? Може, це тому покарано мене, що я мало любила тебе? Прости мене. Не кидай мене. Я знаю — бога нема і чудес нема, коли б він був, за що карав би мене так немилосердно? Але ж може статися таке чудо — що ти живий, Митюшо, що це тільки страшне наснилося мені. Ти не чуєш. Я не вберегла тебе, Митю!
Вона знову починала плакати, так розпачливо плакати, вже неголосно, наче безсило, схиливши голову на його груди і з жахом відчуваючи крізь тонку сорочку холодне непорушне тіло.
Інколи плутались думки, їй здавалося — то Саша лежить у труні, він же так довго хворів і помер на її руках. А Митя живий, він же сказав, що незабаром повернеться з моря...
Коло ікон блимали тоненькі вогники в лампадах, і святі на іконах наче ворушились, і сумно й безнадійно дивилася на неї з ікони праворуч Казанська божа матір, і Марія знову докоряла їй, своїй святій.
Вранці приїхали з Риги студенти — до них одразу долинула страшна звістка. Дехто з них заходив до Писарєва і Марії в готель, коли вони перебували в Ризі, дехто знав його з праць, і тепер усі були здивовані, приголомшені — лежав такий молодий, гарний, далеко молодший, ніж завжди уявляли його поза очі, і це його дружина коло нього — така ж гарна і молода — у такому розпачі... і так жалісливо і безсило глянула на них.
— Ходімте додому! — запропонував хтось.
— Вони просиділи тут самі-самісінькі цілу ніч, — зітхаючи, мовив церковний сторож, — навіть вийти на хвилинку щось випити, з'їсти не схотіли.
— Цілу ніч? Одна? І не боялися? —вирвалося в одного з студентів.
— Чого боялася? — спитала Марія.
Боже мій! Які дурні люди! Як вона могла боятися бути коло Миті? Колі б він устав — вона б зраділа, тільки зраділа, вона цього чуда й чекала цілу ніч. Вона про це не сказала, тільки глянула так здивовано, що одразу всі відчули, яке недоречне питання...
* * *
Її та Богдася перевезли до Риги. У той самий готель, де вони зупинялися перед Дуббельнею — «Франкфурт-на-Майні». Спитали, кого повідомити.
— Слепцова. Він скаже Некрасову. Слепцову Василеві Олексійовичу.
Спитали, коли ховати. Як не тяжко, про все треба було спитати, а їй — відповісти.
— Тут нізащо. Я повезу до Петербурга.
— Треба ж дозвіл.
— Дайте телеграму Слєпцову.
Так, Слепцов, Некрасов, усі друзі з будинку на розі Литейного — це ж їй найближчі люди. І Митя ставав їм близьким, «їхнім».
— Я не лишу тут його. Я мушу повезти до Петербурга, — несподівано твердо сказала вона і раптом проявила несподівану наполегливість і енергію.
Дійсно, Некрасов одразу надіслав Слепцова і гроші від редакції «Отечественных записок».
Слідом за Слєпцовим, за дорученням редакції «Дела», від Благосвєтлова приїхав видавець Павленков, близький друг Митиної сестри Вірочки. Із Слєпцовим Марії було легше, і він лишався з нею весь час, поки міністр внутрішніх справ дав дозвіл на перевіз тіла Писарєва до Петербурга. Майже через три тижні. Митя лежав у подвійній труні, яку потім для перевозу морем поставили ще в спеціально замовлений ящик.
Від матері приховували його загибель.
* * *
На морі знялася буря. Хвилі здіймалися чим раз вище й вище і загрожували залити невеличкий пароплав «Ревель», що йшов із Риги до Петербурга. Марія весь час стояла на палубі. Богдан, схудлий, зажурений, уже цілком дорослий, був із нею безмежно уважним і ніжним, він просив її піти в каюту, полежати, відпочити. Але мати то рвучко обіймала його і міцно притискувала до себе, то мерщій відсилала самого, — а йти з палуби відмовлялась.
Спочатку їй просто легше було дивитися на море, дихати тут, ніж сидіти в напівтемній маленькій каютці. Хоч і від цих хвиль їй хотілося часом заховатися, бо крізь їхній гуркіт, рев вгтру їй все вчувалися ті невблаганні могутні рокові звуки, що приголомшили її в Домському соборі.
Може, то й було передчуття, пророкування неминучої, невблаганної біди?
А потім вона, коли б і хотіла, не спустилася б до каюти, бо стала боятися за труну. Так, боятися за той ящик, що стояв у трюмі.
Забобони, прикмети тяжать і тяжітимуть над людьми, особливо таких професій, які постійно перебувають у небезпеці в боротьбі з стихіями.
Уже шепотілися і команда пароплава, і пасажири, поглядаючи на даму в глибокій жалобі, і до неї долітав цей шепіт і страшні слова, їй здавалося, коли вона піде в каюту, — трапиться щось неймовірне, непоправне.
Слєпцову було погано від цієї бурі. Але ж до кого вона могла звернутися? Коли Богдан, який не знаходив собі місця, знову підійшов до неї, вона швидко написала на клаптику паперу:
«На палубі хвилювання. Дізналися, що знаходиться в ящику, і присікуються до мене. Публіка дуже незадоволена, що ночувала з покійником.
До того ж, ящик тече».
(Так їй сказав один із старих і, певне, добрих матросів, бо він дивився на неї з співчуттям і жалем).
— Богдасику, віднеси мерщій Василеві Олексійовичу.
Боже! Хоч би швидше Петербург! Вона нізащо не дасть к-инути Митю в море!
* * *
Як не намагалася поліція і ІІІ відділ протидіяти похоронам, — величезний натовп зібрався на причалі зустріти труну Уже не криючися, винесли її з пароплава. За труною, ні на кого не дивлячись, пройшла Марія. Перед нею всі розступилися, і страшно було звернутися до неї і навіть дивитися — таке було в неї обличчя.
У поліції, де було вже занотовано, що «першу звістку про загибель Писарєва подала Маркович комуністу і літератору Василеві Слєпцову», боялися демонстрацій під час похорон, та нічого не могли заподіяти. Кілька тисяч людей проводжали Писарєва на Волкове кладовище. Важку подвійну труну несли всю дорогу на руках студенти. Могила була вирита навкоси від могили Добролюбова. Близько лежав і Бєлінський. Виступали з промовами — Благосвєтлов, Павленков, студенти. Там же, на могилі, Павлепков збирав гроші й відкрив підписку на своєрідний пам'ятник—стипендії студентам імені Дмитра Писарєва. А незабаром за таку «зухвалість» Павленкова заслали.
Дві жінки в чорному впали на його могилу, закидану квітами, і їх з трудом підвели, і одну, зовсім непритомну, віднесли до карети. Одна з них була сестра Миті — Вірочка, а про другу сперечалися. Запевняли, що то Марія Маркович, але вона так змінилася і так щільно вкривала її жалоба, що навіть переодягнені нишпорки поліції, які повинні були переписати всіх близьких і особливо схвильованих на похороні, — її не пізнали.
Друзі відвезли її додому і перший час боялися за її життя.
Коли вона трохи прийшла до пам'яті, Богдан дав їй листа від Некрасова.
«Лише вам, Маріє Олександрівно, наважуюсь поки що дати цього вірша. Писарєв переніс в'язницю не здригнувшись (морально) і, напевне, так само зустрів би цю могилу, яка тут мається на думці, але ж це виняток — поки що життя являє більше фактів протилежних властивостей, і тому моя думка прийняла такий напрямок. Одне слово — Ви розумієте — так написалось».
Аркушик із листом тремтить перед очима в її руках. Вона читає далі, «як написалось»:
Не рыдай так безумно над ним.
Хорошо умереть молодым!
— «Хорошо умереть молодым...» — беззвучно повторюють бліді вуста Марії.
Митине обличчя перед нею — молоде, живе, ясне...
Беспощадная пошлость ни тени
Положить не успела на нем,
Становись перед ним на колени...
Вона розуміє — Некрасов звертається не тільки до неї. До всіх, до всіх, хто йшов за його труною, хто читав, хто читатиме...
Перед ним преклониться не стыдно,
Вспомни, сколькие пали в борьбе...
А теперь его слава прочна...
Так. Його не забудуть. Він житиме серед молоді теперішньої і прийдешньої.
Але ж лишилася вона, його дружина, його друг, жінка, яку він любив. І це вже до неї, тільки до неї лунають гірко останні рядки:
У счастливого недруги мрут,
У несчастного друг умирает...
Як же жити їй тепер? Марії?
А жити треба було...
1963 — 1983
Київ — Конча-Озерна