І справді, через кілька днів — третя дія комедії — відбувається з нечуваною пишнотою оголошена церемонія. Лорд Роберт Дадлі перед усією аристократією стає навколішки перед своєю володаркою і щирою подружкою, а потім підводиться вже як граф Лестер. Але цієї врочистої миті жінка в Єлизаветі знову утнула лихий жарт із королевою. Коли володарка одягала на голову вірному слузі графську корону, коханка не змогла утриматися, щоб не почухати довірчо голову своєму дружку: патетична церемонія обернулася у фарс, і Мелвілл міг тихенько всміхатися собі в бороду: він пошле своїй володарці в Единбурґ веселе повідомлення.
Але Мелвілл аж ніяк не приїхав до Лондона тільки на те, щоб насолоджуватись як хроніст королівської комедії, йому й самому належить особлива роль у цій quidproquo[12]. Його дипломатична сумка приховує деякі таємні відділи, які він узагалі не думає показувати Єлизаветі, тож двірські балачки про графа Лестера — лише обманний маневр, щоб прикрити його справжні доручення в Лондоні. Передусім Мелвілл повинен енергійно домогтися в іспанського посла відповіді, чи Дон Карлос каже своє остаточне «так» або «ні», Марія Стюарт уже не хоче чекати довше. Крім того, він має непомітно вступити в контакт з одним кандидатом другого класу: Генрі Дарнлі.
Той Генрі Дарнлі поки що стоїть на запасній колії: Марія Стюарт тримає його в резерві на крайній випадок, коли всі кращі шлюбні проекти зазнають краху. Адже Генрі Дарнлі — ані король, ані князь, його батька — графа Леннокса — прогнали з Шотландії як ворога Стюартів, а його маєтності відібрали. Але по материнській лінії цей вісімнадцятирічний юнак має в жилах добру потрібну кров, королівську кров, кров Тюдорів: як правнук Генріха VII він перший prince de sang, принц крові, на англійському монаршому дворі і тому може бути гідним шлюбу з будь-якою королевою; крім того, має ще й ту перевагу, що католик. Отже, як про третього, четвертого, п’ятого кандидата завжди йдеться і про юного Дарнлі, і Мелвілл провадить різноманітні невимушені розмови з Марґарет Леннокс, честолюбною матір’ю цього аварійного претендента на руку.
Сутність кожної справжньої, доладної комедії полягає в тому, що, хоч у ній усі гравці ошукують одне одного, то все-таки не так досконало, щоб уряди-годи хто-небудь із них не зазирнув на мить комусь іншому в карти. Єлизавета не така простодушна, щоб думати, ніби Мелвілл приїхав до Лондона тільки на те, щоб казати їй компліменти про її коси та гру на клавесині: вона знає, що пропозиція обрати її відставного приятеля навряд чи надихне Марію Стюарт, знає вона й про честолюбство та проворність у справах і своєї любої родички леді Леннокс. Крім того, дещо їй, напевне, повідомили шпигуни. Коли під час церемонії надання лицарського титулу Генрі Дарнлі як перший принц двору ніс попереду королівський меч, лукава Єлизавета в раптовому пориві щирості обертається до Мелвілла і каже йому просто у вічі: «Я достеменно знаю, що цей юний хлопець подобається вам більше». А втім, Мелвілл анітрохи не втратив холоднокровності під час цього раптового проникнення в свою таємну сумку. Він був би поганим дипломатом, якби не тямив у мистецтві зухвало брехати в скрутні хвилини. Він лише зобразив презирливу зморшку на своєму розумному обличчі й зневажливо відповів, дивлячись на того самого Дарнлі, про якого тільки вчора вів палкі переговори: «Розумна жінка ніколи не обере такого гарненького, стрункого і безбородого хлопця, що він більше скидається на жінку, ніж на чоловіка».
Чи справді ошукала Єлизавету ця вдавана зневага? Чи вправний захист, до якого вдався дипломат, справді приспав її недовіру? Чи, може, в усій цій справі вона вела якусь ще загадковішу подвійну гру? Хай там як, відбулося неймовірне: спершу лорд Леннокс, батько Дарнлі, отримує дозвіл повернутися до Шотландії, а в січні 1565 року — навіть сам Дарнлі. Отже, Єлизавета посилає, — ми ніколи не знатимемо, з якої примхи чи хитрощів — Марії Стюарт у дім саме найнебезпечнішого кандидата. Цікаво, що цей дозвіл обстоював не хто інший, як граф Лестер, бо й він провадив подвійну гру, щоб непомітно вибратися зі шлюбного зашморгу, який йому виткала володарка. Тепер у Шотландії може жвавенько відбуватися четвертий акт, але випадок раптом переграв усіх гравців. Нитки тієї вигадливої плутанини нараз розриваються, і комедія сватання доходить до приголомшливого і несподіваного для всіх кінця.
Адже політика, ця земна і штучна сила, того зимового дня натрапила на одвічного і стихійного супротивника: претендент, що приїхав із візитом до Марії Стюарт, несподівано знаходить у королеві жінку. Після довгих років терплячого і байдужого чекання в ній нарешті прокинулось її жіноче єство. Досі Марія Стюарт була тільки королівською донькою, королівською нареченою, королевою і королівською вдовою, іграшкою чужої волі, слухняним витвором дипломатії. А тепер у Марії Стюарт уперше прориваються справжні почуття, одним рухом вона відкидає своє честолюбство, немов обтяжливий одяг, щоб цілком вільно розпоряджатися своїм молодим тілом, своїм життям. Марія Стюарт уперше дослухається вже не до людей, а тільки до пульсування своєї крові, до бажань і волі своїх почуттів. Отак і починається історія її душевного життя.