Що ж, у житті жінки немає глибшого приниження, ніж передчасно віддатися чоловікові, негідному її великого кохання; справжня жінка ніколи не зможе простити такої провини ані собі, ані тому, хто став причиною. Після такої пристрасті між двома людьми лише холодність і гладенька чемність були б протиприродні; загорівшись, чуття має палати далі, воно може лише змінити свою барву, тьмяно куріти ненавистю і зневагою замість яскраво полум’яніти як кохання й пожежа. Отож Марія Стюарт, завжди нестримна в своїх почуттях, тільки-но помітивши, що Дарнлі нічого не вартий, одразу позбавляє його своєї ласки, і то, мабуть, швидше й раптовіше, ніж зробила б розважлива і схильна до розрахунків жінка. З однієї крайності вона переходить у другу. Мало-помалу Марія Стюарт відбирає тепер у Дарнлі те, що давала йому в першому пориві пристрасті, не думаючи і не рахуючи. Про фактичне спільне королювання, про matrimonial crown, яку вона свого часу дала шістнадцятирічному Франциску II, вже немає мови. Повний злоби, Дарнлі помічає, що його вже не запрошують на важливі засідання державної ради й забороняють йому мати на своєму гербі королівські регалії. Опущений до ролі простого чоловіка володарки, він раптом грає тепер при дворі замість омріяної головної ролі лише роль роздратованого резонера. Невдовзі зневажливе ставлення до Дарнлі переймають і придворні; його приятель Давід Ріцціо вже не показує йому ніяких державних документів і запечатує, не запитуючи його, iron stamp, залізною печаттю з підписом короля, всі листи, англійський посол уже відмовляє йому в титулі «Величність» і вже на Різдво, коли навряд чи й півроку минуло після мішурних тижнів, може повідомляти про “strange alterations”, дивні зміни, на шотландському королівському дворі. «Ще недавно казали: король і королева, а тепер уже просто говорять про чоловіка королеви. Він уже звик, що в усіх указах його називали першим, а тепер він уже на другому місці. Недавно деякі монети карбували з двома головами “Henricus et Maria”, але їх скоро вилучили й замінили іншими. Між ними обома існує певна незгода, але, оскільки це amantium irae[16], як кажуть, удавшись до household words[17], це все не мало б значення за умови, що не стане ще гірше».
А гірше таки сталося! До дошкульної зневаги, яку паперовий король змушений терпіти на власному дворі, додалася ще й таємна і найдошкульніша зневага як шлюбного чоловіка. Марія Стюарт, чесна до глибин душі натура, багато років була змушена вчитися брехати в політиці, але там, де йшлося про її особисті почуття, ніколи не могла прикидатися. Тільки-но вона збагнула, на якого нікчему змарнувала свою пристрасть, тільки-но з-поза створеного фантазією Дарнлі тижнів сватання показався дурний, марнославний, зухвалий і невдячний юнак, фізична закоханість миттю обернулась у фізичну огиду. Марії Стюарт стало абсолютно нестерпно й далі надавати своє тіло чоловікові, відколи її серце відчужилося від нього.
Отож королева, тільки-но відчувши вагітність, уникає обіймів Дарнлі під усілякими приводами. Вона вдає то хвору, то втомлену, і щоразу знаходить інші причини, щоб відмовити йому. Якщо Марія Стюарт у перші місяці (Дарнлі в гніві сам розповів про ці подробиці) домагалася його чуттєвих пестощів, тепер вона ганьбить його частими відмовами. Навіть у найінтимнішій сфері, де Дарнлі спершу здобув владу над цієї жінкою, він почувається раптом — це найглибша, бо найтяжча образа — позбавленим прав і відкинутим.
Дарнлі не має душевної сили замовчати свою поразку. По-дурному, як йолоп, він базікає і кричить про свою скривдженість в усіх людних місцях, бурчить і погрожує, вихваляється і заявляє про страхітливу помсту. Але що гучніше він викрикує свою злобу, то сміховиннішими видаються його балачки, і через кілька місяців він, незважаючи на свій королівський титул, уже не хто інший, як набридливий і надутий нероба, до якого кожен байдуже обертається плечима. Перед ним уже не вклоняються, а тільки сміються, коли цей Henricus, Rex Scotiae, чогось хоче, бажає або вимагає. Для володаря ненависть ніколи не буває такою згубною, як загальна зневага.
Страхітливе розчарування, яке Марія Стюарт пережила з Дарнлі, не тільки суто людське, а й політичне. Вона сподівалася, що поряд із юним, душею і тілом відданим їй чоловіком, стане нарешті незалежною від опіки Морея, Мейтленда і баронів. Але разом із медовим місяцем зникли й усі ілюзії. Задля Дарнлі вона відштовхнула Морея і Мейтленда, а тепер самотніша, ніж будь-якої іншої пори. Але така натура, як її, навіть украй розчарована, не може жити без довіри, Марія Стюарт завжди шукає надійних людей, на яких можна безумовно покластися. Вона краще обере кого-небудь, хто походить із нижніх верств, не має імпозантності Морея чи Мейтленда, зате має чесноту, яка найпотрібніша Марії Стюарт на шотландському дворі й дорожча за всі таланти слуги: безумовну вірність і надійність.
Випадок привів одного такого чоловіка в країну. Коли маркіз Морета, савойський посланець, відвідував Шотландію, в його почті був молодий темношкірий (“in visage very black”) п’ємонтець Давід Ріцціо, що мав десь двадцять вісім років, круглі пильні очі й свіжі вуста, які добре вміли співати (“particolarmente era buon musico”). Що ж, як відомо, поети та музики при романтичному дворі Марії Стюарт завжди були бажаними гостями. І від батька, і від матері вона має в своїй крові палку прихильність до красних мистецтв, ніщо так не зачаровує її й не дає їй такого щастя серед навколишньої похмурості, як радість слухати гарні голоси, гру на скрипці та лютні. Якраз тоді в її хорі бракувало басиста, а оскільки seigneuer Davie (відтепер у вузькому колі його називали вже так) не тільки вмів добре співати, а й тямив добре складати слова і ноти, Марія Стюарт просить Морету, щоб він лишив їй для особистої служби buon musico. Морета погодився, і так само й Ріцціо, його взяли на службу з річною платнею шістдесят п’ять фунтів стерлінгів. У бухгалтерських книгах його записали під ім’ям “David le Chantre”, «Давід Співак», серед челяді як “valet de chamber”, камердинера, але саме по собі це не означало нічого принизливого, бо аж до часів Бетховена музикантів навіть із божественним талантом зараховували просто до челяді. Вольфґанґ Амадей Моцарт і старий сивоголовий Гайдн ще їли, дарма що мали славу в усій Європі, не за двірським столом з дворянами і володарями, а за ненакритим столом разом зі шталмейстерами і камеристками.
Але Ріцціо разом зі своїм гарним голосом привіз ще й світлу голову, свіжий, енергійний розум і добру мистецьку культуру. Він розмовляє латиною не менш вільно, ніж французькою та італійською, пише з добрим стилем, а один із його збережених сонетів свідчить про поетичний смак і справжнє чуття форми. Невдовзі в нього з’являється омріяна нагода покинути стіл для слуг. Роле, таємний секретар Марії Стюарт, мав невелику опірність проти поширеної на шотландському дворі епідемічної хвороби: проти англійського підкупу. Королева без зайвих церемоній була змушена звільнити його зі служби. На вільне місце в своєму робочому кабінеті вона тепер садить проворного Ріцціо, й відтоді він швидко піднімається все вгору та вгору. З просто писаря він невдовзі стає вже радником. Згодом Марія Стюарт уже не диктує листи п’ємонтському секретареві, а він сам складає їх на свій розсуд; за кілька тижнів його особистий вплив на шотландські державні справи стає вже відчутним. Швидкий шлюб із католиком Дарнлі великою мірою був його витвором, а незвичайну твердість, із якою королева не захотіла зласкавитись над Мореєм і рештою шотландських бунтівників, приписують, певне, слушно, його махінаціям. Ріцціо начебто був водночас ще й папським агентом при шотландському дворі, — можливо, це факт, а може, тільки підозра, але, навіть якщо він був палко відданий папській, католицькій справі, то, хай там як, служив Марії Стюарт із набагато більшою відданістю, ніж доти вона бачила в Шотландії. А в кому Марія Стюарт відчуває вірність, того вона вміє гідно винагородити; до кого вона може промовляти з відкритим серцем, тому показує ще й відкриту долоню. Помітно, надто вже помітно вирізняє вона Ріцціо, дарує йому коштові убори, довіряє державну печатку і всі державні таємниці. Небагато минуло й часу, як слуга Давід Ріцціо став великим паном, що їсть за столом королеви з її подругами, як maître de plaisir, організатор розваг, як колись Шастеляр (згубна спорідненість долі), енергійно допомагає влаштовувати при дворі музичні свята та інші веселощі, слуга дедалі більшою мірою перетворюється в приятеля. На заздрість прислуги, цей неродовитий іноземець може до пізньої ночі засиджуватись у покоях королеви, перебуваючи в тісному довірчому спілкуванні з нею; одягнений, мов принц, зверхній і відчужений, найвищу державну службу виконує чоловік, який лише кілька років тому прийшов на цей двір у дрантивому лакейському вбранні, не маючи геть нічого, крім дрібки милозвучності в горлянці. А тепер без його волі та відома на шотландському дворі вже не вирішують нічого. Але, дарма що пан над усіма іншими, Ріцціо водночас — найвірніший слуга своєї королеви.