Таж ось завіса колихнулася вдруге. Тепер усі, здивовані, розгнівані, перелякані, зірвалися на ноги, бо в дверях стоїть, немов чорний янгол у повному лицарському обладунку, лорд Патрік Рутвен, його всі боялися, бо він мав славу чарівника: один зі змовників з оголеним мечем у руках. Його обличчя видавалося надто вже блідим, бо він, тяжкохворий, у гарячці, підвівся з ліжка, щоб не проґавити похвальний учинок, і з його гарячих очей промовляє тверда рішучість. Королева, одразу здогадавшись про лихо, — адже ніхто, крім її чоловіка, не мав права підніматися таємними гвинтовими сходами, які вели до спального покою, — криком запитала Рутвена, хто йому дозволив без попередження вдертися до неї. Але холоднокровний Рутвен із незворушним спокоєм відповідає, що не має нічого лихого в думці ані проти неї, ані проти когось іншого. Він прийшов тільки через “yonder poltroon David”, того боягуза Давіда.
Ріцціо зблід під пишним капелюхом і судомно схопився рукою за стіл. Він одразу збагнув, що чекає його. Тільки володарка, тільки Марія Стюарт ще може захистити його, бо ж король нічого не робить, щоб спровадити зухвальця, а лише сидить, байдужий і збентежений, немов те все не обходить його. Марія Стюарт одразу намагається бути посередником. Запитує, що закидають Ріцціо, який злочин він скоїв.
На те Рутвен зневажливо стенув плечима й мовив: «Запитайте свого чоловіка». “Ask your husband”.
Марія Стюарт мимоволі обернулася до Дарнлі. Але цей легкодух, що цілі тижні підбурював до вбивства, вирішальної миті злякався і зіщулився. Він не має мужності відкрито й недвозначно стати позаду своїх поплічників. «Я про це все нічого не знаю», — збентежено бреше він і відвертає очі.
А тепер за завісою знову гупають тверді кроки і бряжчить зброя. Змовники один за одним піднімаються вузькими сходами і, наче мур з обладунків, загороджують Ріцціо будь-який шлях до відступу. Втекти вже неможливо. Тому Марія Стюарт намагається врятувати свого вірного слугу бодай переговорами. Якщо Давіду є щось закинути, тоді вона сама поспитає його перед парламентом зібраних дворян, а тепер, просить королева, нехай Рутвен та решта вийдуть із її покоїв. Але бунт не слухається. Рутвен уже підступив до блідого, мов труп, Ріцціо і хапає його, хтось інший накинув мотузку йому на тулуб і почав тягнути. Зчинилась веремія, стіл перекинули, свічки погасли. Ріцціо, неозброєний і легкодухий, не воїн і не герой, учепився за королевину сукню і пронизливо й перелякано кричить поміж тіл: “Madonna, io sono morto, giustizia, giustizia!”[18] Один із змовників наставив на Марію Стюарт заряджений пістоль і, певне, вистрелив би, реалізувавши мету змови, якби хтось інший не відвів вчасно його руку, а сам Дарнлі не обхопив цупко обіруч важке тіло вагітної жінки, тим часом як решта витягала з кімнати Ріцціо, що, опанований страхом перед смертю, несамовито кричав і борсався. Ще раз, коли його тягнули через сусідній спальний покій, він ухопився за ліжко королеви, а вона, безборонна, чує його крики на поміч. Але змовники безжально збили йому пальці, поволочили далі й далі аж до парадної зали, а там, мов скажені, гуртом накинулись на нього. Марний був їхній намір лише арештувати Ріцціо, а наступного дня врочисто повісити на ринковому майдані. Від збудження вони оскаженіли. Немов побившись об заклад, змовники штрикають кинджалами безборонного, знову і знову; сп’янівши від випарів крові, вони зрештою так знетямились, що поранили один одного. Підлога вже мокра й червона, а вони лютують і далі. Тільки вирвавши останній подих життя з тіла нещасного, що здригалося, отримавши понад п’ятдесят ран, змовники лишили його. Потім як страхітливо знівечену масу плоті викинули тіло найвірнішого приятеля Марії Стюарт із вікна на подвір’я.
Сповнена тяжкої гіркоти, Марія Стюарт чує кожен смертний крик свого відданого слуги. Але, нездатна своїм незграбним вагітним тілом вивільнитися від Дарнлі, що, мов залізом, скував її руками, обурюється всією силою своєї палкої душі нечуваним приниженням, яке заподіяли їй у власному домі її піддані. Дарнлі може затиснути Марії Стюарт руки, але не вуста; аж запінившись від нерозумної люті, вона вивергає на боягуза свою вбивчу зневагу. Називає його зрадником і сином зрадника, нарікає на себе, що посадила на трон такого нікчему, як він: те, що в цій жінці досі було тільки огидою до осоружного шлюбного чоловіка, обертається в ті хвилини в незабутню, незнищенну ненависть. Дарнлі марно намагається виправдати свою поведінку. Закидає Марії Стюарт, що вона вже кілька місяців цуралася фізичної близькості з ним, що вона більше присвячувала часу Ріцціо, ніж йому, своєму чоловікові. Та й Рутвену, що тепер повернувся до кімнати і, знесилившись після злочину, сів на стілець, Марія Стюарт не шкодує найстрахітливіших погроз. Якби Дарнлі вмів читати в її очах, то відсахнувся б від убивчої ненависті, що неприховано палала в них. А якби був пильніший і розумніший, то мав би збагнути найнебезпечніше в її словах, що вона вже не вважає себе за його дружину і не заспокоїться доти, доки його серце буде не менш скорботне, ніж її теперішньої миті. І все-таки Дарнлі, здатний сам лише на короткочасні та дрібні пристрасті й не знаючи, як смертельно глибоко він уразив гордість Марії Стюарт, не здогадується, що вона цієї миті вже оголосила йому вирок. Він, бідолаха, дрібний зрадник, що з дурної голови дає себе ошукати геть усім, тепер, коли знесилена жінка замовкла і, начебто безвільна, дала завести себе до своєї кімнати, гадає, ніби в її сили остаточно зламано хребет і Марія Стюарт знову коритиметься йому. Але невдовзі Дарнлі дізнається, що ненависть, яка тямить мовчати, небезпечніша від найнесамовитіших слів і що той, хто коли-небудь смертельно образить цю жінку, сам собі садить смерть на потилицю.
Крики на поміч Ріцціо, що його тягли по кімнатах, збройне заворушення в покоях королеви розбудили увесь замок: Босвелл і Гантлі, вірні прихильники королеви, з мечами в руках вискочили зі своїх кімнат. Але змовники передбачили й цю можливість: Голіруд з усіх боків обступили їхні озброєні слуги, закрито кожен доступ до нього, щоб із міста не могла прийти вчасно допомога королеві. Босвеллу й Гантлі, щоб урятувати її життя і прикликати вчасно людей і зняти облогу, не лишається іншого виходу, як вискочити з вікон. Почувши їхні стривожені слова, що життю королеви загрожує небезпека, провост, тобто міський голова, одразу дав наказ ударити на сполох, громадяни зібралися й підійшли до брами Голіруду, щоб побачити королеву й розмовляти з нею. Але замість неї їх прийняв Дарнлі, що облудно заспокоїв їх, мовляв, нічого не сталося, в замку лише прибрали одного іноземного шпигуна, який хотів привести в країну іспанські війська. Провост, зрозуміла річ, не наважується сумніватись у словах короля, сміливі громадяни спокійно розходяться по домівках, а Марія Стюарт, що марно намагалася передати звістку своїм вірним слугам, лишається замкнена в покоях під пильною вартою. Її придворним дамам і служницям забороняють вхід, усі двері та брами замку перебувають під потрійною охороною: вперше в своєму житті Марія Стюарт тієї ночі стала з королеви ув’язненою. Змова вдалася аж до найменшої деталі. На подвір’ї плаває в калюжі власної крові тіло її найкращого слуги, на чолі її ворогів стоїть шотландський король, якому тепер пообіцяно корону, а вона сама вже не має права навіть вийти зі своєї кімнати. Одним рухом її скинули з найвищого щабля, тепер вона безсила, покинута, без помічників, без друзів, оточена ненавистю і глумом. Здається, ніби цієї страхітливої ночі все втрачене для неї, але гаряче серце гартується під молотом долі. Марія Стюарт саме в ті миті, коли йдеться про її свободу, честь, королювання, завжди знаходить більше сили в собі, ніж в усіх своїх помічників та слуг.