Прикре прокидання чекало змовників наступного дня в замку Голіруд: кімната пуста, королева втекла, її спільник і покровитель Дарнлі теж зник. Змовники спершу ще не зрозуміли всієї глибини свого падіння і далі вірять, покладаючись на королівське слова Дарнлі, що загальне прощення, яке вони вчора ввечері підготували разом із ним, зберігає чинність. І справді, вкрай тяжко повірити в можливість такої зради. Ні, вони ще не вірять в ошуканство. Змовники смиренно посилають у Данбар посланця, лорда Семпілла, просити видачі того документа. Але Марія Стюарт змушує вісника миру чекати три дні перед брамою, немов перед Каноссою: з бунтівниками вона не веде переговорів, тим паче тепер, коли Босвелл уже зібрав війська.
Тепер зрадникам від страху вже сипонуло морозом поза шкірою, швидко рідшають їхні лави. Один за одним вони тихцем вибираються з замку, щоб уклінно благати прощення, натомість призвідці, скажімо, Рутвен, що перший схопив Ріцціо, і Фодонсайд, що приставляв пістоль до королеви, знають, що їм годі навіть сподіватися на прощення. Обидва притьмом тікають із країни, разом із ними зникає цього разу й Джон Нокс, що надто гучно хвалив те вбивство як богоугодний учинок.
Корячись своєму гострому бажанню помститися, Марія Стюарт тепер найрадніше дала б науку і показала б відвіку бунтівливій дворянській зграї, що проти неї не змовляються безкарно. Але становище стало досить небезпечним, щоб навчити її діяти в майбутньому розважливіше та підступніше. Морей, її єдинокровний брат, хоч і знав про змову, про що свідчить його пунктуальне прибуття, не брав у ній діяльної участі, і Марія Стюарт розуміє, що цього найсильнішого чоловіка розумніше пощадити. «Щоб не мати проти себе надто багато людей одразу», їй краще заплющити очі. Невже вона б і справді пішла до суду, якби першим, кого годилося б звинуватити, не був Дарнлі, її шлюбний чоловік, що привів убивць у її покої, а під час убивства тримав їй руки? Але через скандал із Шастеляром слава Марії Стюарт колись уже зазнала великої шкоди, тож вона має всі підстави не дати своєму чоловікові змоги постати як розгніваний і ревнивий месник за її честь. Semper aliquid haeret[19], тепер краще сфальшувати увесь перебіг подій так, ніби він, головний призвідця лиха, не брав у вбивстві ніякої участі. Проте важко змусити повірити в цю думку, коли йдеться про чоловіка, що підписав два bonds, уклав справжній договір, у якому наперед запевнив убивць у безкарності, що свій власний кинджал — його знайшли в розшматованому тілі Ріцціо — приязно дав одному з убивць. Але маріонетки не мають ані волі, ані честі, Дарнлі слухняно витанцьовує, тільки-но Марія Стюарт смикає за нитки. На ринковому майдані Единбурґа він урочисто виголошує найзухвалішу брехню сторіччя, заявляє, «присягаючись честю і словом принца», що ніколи не брав участі в цій “treasonable conspiracy”, зрадливій змові, що це брехня і обмови, коли його звинувачують, ніби він «радив, наказував, погоджувався влаштувати цю змову або схвалював її», тоді як у місті та країні кожен знає, що він не тільки “counseled, commanded, consented, assisted”, а й печаттю і листом “approved” її. Якщо жалюгідність, яку виявив цей безвольний ошуканець під час убивства, ще можна було перевершити, цією заявою Дарнлі пощастило це зробити; своїм кривоприсяжництвом перед народом і країною на ринковому майдані Единбурґа він стратив сам себе. З-поміж усіх, кому Марія Стюарт присягнула помститися, вона найстрашніше помстилася саме Дарнлі, змусивши його, давно вже потай пройнявшись до нього зневагою, вчинити так, щоб його вже навіки зневажав цілий світ.
Тепер над убивством розстелили білий, як сніг, саван брехні. Серед демонстративного тріумфу і з гучними фанфарами королівське подружжя, знову на диво єдине, повертається до Единбурґа. Здається, ніби все заспокоїлось і вляглося. Щоб створити якусь жалюгідну подобу правосуддя і все-таки нікого не залякати, повісили кількох бідолах, кількох невинних кріпаків і солдатів, що з наказу своїх кланових ватажків, поки ті штрикали кинджалами, вартували коло брами; високим панам минулося безкарно. Ріцціо поставили — жалюгідна втіха для небіжчика — пристойний нагробок на королівському цвинтарі, замість нього тепер його брат серед придворних королеви, і на цьому увесь той трагічний епізод має бути забутим і забуто.
Тепер, після всіх небезпек і хвилювань, Марія Стюарт має виконати ще одне завдання, щоб зміцнити своє становище, яке дуже похитнулося: успішно привести на світ здорового спадкоємця трону. Тільки як мати короля вона стане недоторканна, а не як дружина такої нікчемної королівської ляльки. Неспокійно чекає вона своєї важкої години. Дивовижна похмурість і бездіяльність опанували її в останні тижні. Може, смерть Ріцціо ще гнітить їй душу? Може, з загостреною прозірливістю вона відчуває, як підступає лихо? В усякому разі Марія Стюарт складає заповіт, у якому лишає Дарнлі перстень, який він, беручи шлюб, одягнув їй на палець, але не забула й Джузеппе Ріцціо, брата вбитого, Босвелла й чотирьох Мері; ця загалом безтурботна і смілива жінка вперше боїться смерті або небезпеки. Вона покидає Голіруд, що, як довела трагічна ніч, був не дуже безпечний, і подається в незручний, але гордо піднесений і неприступний Единбурзький замок, щоб там народити майбутнього наступника шотландської корони і англійської навіть ціною власного життя.
Уранці 9 червня гармати замку сповістили місту радісну новину. Народився син, Стюарт, король Шотландії; невдовзі скінчиться небезпечне жіноче панування. Найтужливіша мрія матері і бажання країни мати спадкоємця Стюартів чоловічої статі справдилися напрочуд успішно. Але, тільки-но давши життя дитині, Марія Стюарт відчуває обов’язок подбати про її честь. Певне, вона вже достеменно знала, що отруйні чутки, які змовники капали Дарнлі у вуха, та підозри, ніби вона чинила перелюб із Ріцціо, давно вже просочилися крізь мури замку. Вона знає, з якою радістю в Лондоні схопляться за кожен привід, який дасть змогу заперечити законне походження цього нащадка, а згодом, можливо, і його право наступності на троні, і тому прагне завчасно й перед усім світом розтоптати зухвалу брехню раз і назавжди. Марія Стюарт запрошує Дарнлі до дитячої кімнати, показує йому перед усіма, хто зібрався, дитину й каже: «Господь подарував тобі і мені сина, що народився не від кого іншого, як від тебе».
Дарнлі збентежився: адже саме він своїми балакучими ревнощами посприяв поширенню чутки про перелюб. Що відповісти йому на таку врочисту заяву? Щоб приховати збентеженість, нахиляється над дитиною й цілує її.
Але Марія Стюарт бере дитину на руки і ще раз повторює вголос: «Я свідчу перед Богом, наче стою тут на Останньому суді, що це твій син, а не син когось іншого, і бажаю, щоб усі тут присутні жінки та чоловіки були свідками, що він такий схожий на тебе твій рідний син, що я майже боюся, що коли-небудь згодом це може стати лихом для нього».
Це велика присяга, а водночас дивне побоювання: навіть такої врочистої миті ображена жінка не здатна приховати своєї недовіри до Дарнлі. Навіть тепер вона не може забути, як глибоко розчарував і скривдив її цей чоловік. Після цих сповнених натяків слів Марія Стюарт простягає дитину одному з лордів, серу Вільяму Стендону:
— Ось син, від якого я сподіваюся, що він перший об’єднає обидва королівства Шотландії і Англії.
Трохи здивувавшись, Стендон запитав:
— Мадам, а чому ж він? Чому він має випередити Вашу Величність і свого батька?
Марія Стюарт знову з докором відповіла: