Звинуватити і не звинувачувати. Адже лорди добре знають, що сама Єлизавета ніколи не дозволить їм чинити суд над королевою. Тож вони обережно лишаються на задньому плані, прагнучи, щоб вимогу публічного процесу висловила радше третя сторона. Завдання нацькувати громадську думку на Марію Стюарт залюбки бере на себе, і то зі щирою та нещадною зловтіхою, Джон Нокс. Після вбивства Ріцціо цей фанатичний агітатор задля обережності покинув країну. А тепер, коли всі його похмурі пророцтва про «криваву Єзавель» і лихо, до якого вона призведе своєю легковажністю, приголомшливим чином справдилися, і то аж занадто, він у мантії пророка знову повертається в Единбурґ. Там з амвона він гучно й виразно висунув вимогу судового процесу над грішною папісткою, біблійний священик вимагає суду над королевою-перелюбницею. Від неділі до неділі реформовані священики вдаються до щоразу гострішого тону. Не можна бути поблажливим, гримлять вони з амвонів у натхнену юрбу, до перелюбу і вбивства, байдуже, хто їх скоїв: королева чи послідующа жінка країни. Пастори ясно й виразно жадають страти Марії Стюарт, і це постійне нацьковування таки дає свої плоди. Невдовзі ненависть із церков виливається на вулиці. Потолоч, збуджена перспективою побачити, як жінку, на яку вона так довго несміливо поглядала вгору, в одязі приреченої до страти поведуть на ешафот, вимагає, дарма що їй доти в Шотландії ще ніколи не давали голосу і слова, публічного процесу, і надто вже завзято лютують проти королеви жінки. “The women were most furious and impudent against her, yet the men were bad enough”[23]. Адже кожна бідна жінка в Шотландії знала, що її долею були б ганебний стовп і вогнище, якби вона так зухвало віддалася перелюбній насолоді, тож невже ця єдина жінка, і то тільки тому, що королева, може безкарно вдаватися до розпусти та вбивати й уникнути вогнища? У країні дедалі несамовитіше шаленіє крик: «Спалити блудницю!» “Burn the whore!” Сповнившись справжнього страху, англійський посол повідомляє до Лондона: «Слід боятися, що ця трагедія в особі королеви скінчиться так, як почалася з Давідом, тим італійцем, і чоловіком королеви».
Більшого лорди й не прагнули. Тепер треба викотити важкі гармати і розбити будь-який дальший опір Марії Стюарт проти «добровільного» зречення. Уже підготували акти, щоб виконати вимогу Джона Нокса про звинувачення королеви, щоправда, Марію Стюарт звинувачуватимуть у «порушенні закону» і — добирають обережне слово — «в неналежній поведінці з Босвеллом та іншими людьми» (“incontinence with Bothwell and others”). Якщо королева тепер і далі відмовлятиметься зрікатись, вони можуть зачитати знайдені в скриньці листи в залі публічного суду, щоб її ганьба розкрилася всім. Завдяки цьому бунт перед світом буде досить виправданий. За співучасницю вбивства та перелюбницю, звинувачену власноруч написаними листами, вже не зможуть заступатися ані Єлизавета, ані решта монархів.
Озброївшись погрозою провести публічний суд, Мелвілл і Ліндсей поїхали 25 липня в Локлівен. Вони взяли з собою підготовані пергаменти, які має підписати Марія Стюарт, якщо хоче врятуватися від ганьби публічних звинувачень. У першому акті Марія Стюарт має пояснити, що втомилася від володарювання і «з задоволенням» знімає з себе тягар корони, носити який далі вона вже не має ані сили, ані бажання. В другому акті йшлося про згоду на коронування її сина, а в третьому — про згоду, щоб обов’язки регента взяв на себе її єдинокровний брат Морей або хтось інший.
Мову почав Мелвілл, саме той з-поміж усіх лордів, що по-людському був найближчий до Марії Стюарт. Він уже двічі приїздив і раніше, щоб полюбовно вирішити конфлікт і переконати королеву відкинутися від Босвелла, проте обидва рази вона відмовлялася, бо ж інакше дитина від Босвелла, яку вона носить у своєму лоні, народиться як бастард. Але тепер, коли знайдено листи, боротьба вже точиться на життя і смерть. Королева спершу чинить несамовитий опір. Розплакалася, присягає, що зречеться краще життя, ніж трону, і щирість цієї присяги довела своєю долею. Але Мелвілл, нічого не приховуючи, найяскравішими барвами змальовує, що чекає на неї: прилюдне прочитання листів, допит полоненого слуги Босвелла, суд із допитом і вирок. Здригнувшись, Марія Стюарт усвідомила свою необережність і те, в який бруд і ганьбу вона вплуталася. Мало-помалу страх перед публічним приниженням зламав її силу. Після довгих вагань, після несамовитих спалахів обурення, гніву, розпачу вона нарешті поступилася й підписала три документи.
Угоду укладено. Але, як і завжди в шотландських bonds, жодна сторона не має поважного наміру почуватися скутою присягою і словом. Лорди однаково зачитають листи Марії Стюарт у парламенті й розголосять про її провину у світі, щоб унеможливити їй повернення. З другого боку, й Марія Стюарт не вважає, що втратила трон тільки тому, що поставила розчерк пером на мертвому пергаменті. Все, що дає цьому світові реальність і сутність, — честь, присяга і клятва, — завжди нічого не означали для неї, порівнюючи з внутрішньою істиною її королівського права, яке, відчуває вона, не менш тісно пов’язане з її тілом, ніж тепла, струмлива кров у жилах.
Через кілька днів коронували маленького короля: народ був змушений задовольнитися меншим видовищем, ніж було б веселе аутодафе на просторому міському майдані. Церемонія відбулася в Стерлінґу, лорд Атолл тримав корону, Мортон — скіпетр, Ґленкерн — меч, а Мар тримав на руках дитину, яку відтоді називали Яковом VI, королем Шотландії. Благословляв Джон Нокс, і це мало засвідчити світові, що цю дитину, цього щойно коронованого короля, назавжди вирвали з пастки римської єресі. Перед брамою радів народ, святково бамкали дзвони, в усій країні запалили вогнища. На мить — знову тільки на мить — у Шотландії запанували радість і мир.
Тепер, коли всю брутальну й важку роботу виконали інші, Морей, людина витонченої гри, може повернутися в країну як тріумфатор. Його підступна політика — лишатися у випадку небезпечних постанов на задньому плані — знову виправдала себе. Морей був відсутній під час убивства Ріцціо, під час убивства Дарнлі, він не брав участі в бунті проти сестри: жодна пляма не забруднює його лояльності, нічия кров — його руки. Для того, хто по-мудрому був відсутній, усе зробив час. Він, обрахувавши все, вмів чекати, і тепер йому найпочеснішим способом і без зусиль дістається все, чого він підступно домагався для себе. Лорди одностайно попросили його як найрозумнішого бути регентом.
Але Морей, народжений бути володарем, бо ж умів панувати над собою, аж ніяк не хапається пожадливо за владу. Він надто розумний, щоб дозволити людям, над якими він потім пануватиме, надати йому ту гідність, наче ласку. Крім того, прагне уникнути враження, ніби він, сповнений любові й підпорядкований брат, приїхав претендувати на право, яке силою вирвали в його сестри. Вона сама має накинути йому — майстерний психологічний трюк — те регентство, Морей прагне, щоб його просили і благали обидві сторони: і збунтовані лорди, і повалена з трону королева.
Сцена візиту Морея до Локлівену гідна видатного драматурга. Нещасна жінка, тільки-но побачивши свого єдинокровного брата, поривно кидається в його обійми. Тепер, сподівається Марія Стюарт, вона нарешті знайде все: розраду, підтримку, дружбу, а передусім щиру пораду, якої вона так довго була позбавлена. Але Морей дивиться на її радісне збудження з удаваним зимним спокоєм. Заводить її в кімнату, суворо виповідає їй, що вона накоїла, жодним словом не обіцяє надії на поблажливість. Цілком спантеличена його холодом, що мов ріже, королева розплакалась і намагається виправдатися, дати пояснення. Але Морей, цей обвинувач, мовчить, мовчить і мовчить зі спохмурнілим чолом: він хоче живити в опанованій розпачем жінці страх, мовляв, його мовчання приховує ще лихіші звістки.
23
«Жінки найлютіше і найзухваліше нападалися на неї, хоч і чоловіки були досить лихі» (