Нарешті, і саме на це розраховував Сесіл, Марія Стюарт скоїла тяжку помилку, на яку так нетерпляче чекала Єлизавета: в мить недбалості сказала, що згодна зі слідством. Марія Стюарт скоїла найбільшу, непрощенну помилку: дала себе стягнути зі своєї неприступної позиції, що Єлизавета не може судити її і не може позбавляти її свободи, що вона як королева і як гість не може підлягати ніякому іноземному арбітражу. Але Марії Стюарт завжди були властиві лише короткочасні вогненні спалахи мужності, вона ніколи не мала такої потрібної для володарки сили впертої витримки. Відчувши, що втратила ґрунт під ногами, Марія Стюарт марно намагається ставити запізнілі умови і, коли з неї виманили обіцянку, принаймні схопитися за руку, яка штовхнула її в прірву. «Немає нічого, — пише вона 28 червня, — чого б я не зробила на Ваше слово, бо я ніколи не сумнівалася у Вашій честі та королівській вірності».
Але хто колись віддався на чужу ласку і неласку, тому опісля вже не допоможе жодне слово, жодне прохання. Перемога вимагає свого права і завжди перетворюється в несправедливість до переможеного. Vae victis![24]
Розділ 18. Мережу затягують
Тільки-но Марія Стюарт легковажно дала вирвати в себе згоду на «безсторонній третейський суд», англійський уряд одразу вживає всіх заходів примусу, щоб зробити той суд упередженим. Якщо лордам можна з’явитися особисто, озброївшись усіма доказами, Марії Стюарт лише дозволили, щоб її представляли дві довірені особи; тільки здалеку й через посередників може вона висунути звинувачення проти бунтівливих лордів, натомість вони можуть гучно та вільно говорити і потай змовлятися: внаслідок такої підступності Марію Стюарт від самого початку випхали з позиції нападу на позиції захисту. Всі гарні обіцянки одна за одною безшумно впали під стіл, за яким провадили розгляд. Та сама Єлизавета, яка нещодавно пояснювала, що допускати Марію Стюарт у її присутність до кінця судового розгляду несумісно з її честю, приймає, не задумуючись, бунтівника Морея. Про озирання на «честь» раптом уже немає мови. Щоправда, намір посадити Марію Стюарт на лаву підсудних ще підступно приховують, — адже треба зважати на закордон, — і офіційно заявляють, що лорди повинні «виправдатися» за свій бунт. Але це виправдання, якого лицемірно вимагає Єлизавета від лордів, означає, природно, необхідність викласти причини, чому вони підняли зброю проти своєї королеви. Отже, від лордів імпліцитно вимагають розповісти подробиці всієї справи про вбивство короля, а звідси само собою випливає, що вістря повернеться проти Марії Стюарт. Якщо лорди висунуть досить звинувачень проти королеви, в Лондоні зможуть вибудувати юридичну основу, щоб і далі утримувати Марію Стюарт в ув’язненні та успішно виправдати перед світом непрощенність її арешту.
Але задумана як ошуканство ця конференція — її не можна назвати судовою процедурою, не образивши правосуддя — несподівано виродилась у комедію в зовсім іншому розумінні, ніж бажали Сесіл та Єлизавета. Бо, тільки-но сторони посадили за круглий стіл, щоб вони звинувачували одна одну, обидві засвідчили невелике бажання покликатися на акти і факти, й обидві достеменно знають чому. Адже — унікальна курйозність цього процесу — обвинувачі й обвинувачена є, по суті, співучасниками одного злочину, обидві сторони воліють краще промовчати про делікатні подробиці вбивства Дарнлі, в якому обидві були “art and part”. Якби Мортон, Мейтленд і Морей відкрили скриньку з листами і заявили, що Марія Стюарт — співучасниця вбивства або принаймні знала про його підготовку, тоді шановні лорди мали б цілковиту слушність. Але так само й Марія Стюарт мала б слушність, якби звинуватила лордів, що вони теж наперед знали про злочин і принаймні своїм мовчанням схвалювали його. Якби лорди поклали ті прикрі листи на стіл, то й Марія Стюарт, що завдяки Босвеллу знала, хто підписував bond про вбивство, а можливо, навіть мала в руках той документ, могла б здерти маску з обличчя тим запізнілим королівським патріотам. Тож немає нічого природнішого, як обопільне небажання гостро виступати одне проти одного, немає нічого зрозумілішого, як їхній спільний інтерес вирішувати прикру справу à l’amiable, по-дружньому, і дати бідолашному Генрі Дарнлі спокій у могилі. “Requiescat in pace!”[25] — побожна молитва обох сторін.
Тож відбувається щось дивне і для Єлизавети вкрай несподіване: під час відкриття процесу Морей звинувачує тільки Босвелла, бо знає, що небезпечний чоловік перебуває за тисячі миль і не назве своїх поплічників, проте з дивовижною скромністю уникає бодай якимсь чином звинуватити сестру. Здається, ніби цілком забуто, що рік тому на відкритому засіданні парламенту Марію Стюарт оголосили винною в співучасті в убивстві. Аж ніяк не так поривно, як сподівався Сесіл, мчать ці дивні лицарі до бар’єру, не кидають обвинувальні листи на стіл і — друга і не остання дивна риса цієї багатої на вигадки комедії — навіть англійські комісари з обачності мовчать і не запитують багато. Лорд Нортумберленд стоїть, як католик, мабуть, ближче до Марії Стюарт, ніж до Єлизавети, своєї королеви, лорд Норфолк із приватних причин, які розкриються тільки поступово, теж працює на користь тихого компромісу; невдовзі вже проведено головні лінії порозуміння: Марії Стюарт слід повернути титул і свободу, а Морей натомість збереже те, що тільки й має значення для нього: фактичне панування. Там, де Єлизавета прагнула грому і блискавки, які мали морально розчавити її суперницю, шарудить лагідний вітерець. Люди приязно розмовляють за зачиненими дверима замість гучно виголошувати акти і факти, атмосфера стає дедалі тепліша й дружніша. За кілька днів — дивовижний процес! — обвинувачі й обвинувачена, комісари і суддя вже злагоджено працюють разом, щоб підготувати конференції, яку Єлизавета задумала як головну політичну справу державної ваги, спрямовану проти Марії Стюарт, почесний похорон першого класу.
Визначеним посередником, що мав забезпечувати обмін аргументів між обома партіями, є шотландський державний секретар Мейтленд Лесінґтон. Адже в темній справі про вбивство Дарнлі він відігравав щонайтемнішу роль, а як природжений дипломат, річ зрозуміла, ще й подвійну роль. Коли в Крейґмілларі лорди прийшли до Марії Стюарт і запропонували їй через розлучення або якимсь іншим способом позбутися Дарнлі, Мейтленд був речником і дав темну обіцянку, що Морей «дивитиметься крізь пальці». З другого боку, він посприяв шлюбові з Босвеллом, «випадково» був свідком під час викрадення Марії Стюарт і тільки за двадцять чотири години до кінця знову перекинувся до лордів. Під час одного гострого обміну кулями між королевою і лордами йому всміхнулася туманна перспектива опинитися посередині в секторі обстрілу, тому він притьмом ужив усіх дозволених і недозволених засобів, щоб виробити компроміс.