Марія Стюарт спокійно заходить до зали. Королева з першого року життя, вона змалку навчилася поводитись по-королівському, і це високе мистецтво не покидає її і в найтяжчу мить. Із піднятою головою вона піднімається на дві сходинки до ешафота. Так само вона піднімалась і сходинками вівтаря в Реймському соборі, коли, п’ятнадцятирічна, зійшла на трон Франції. Отак вона зійшла б і на трон Англії, якби інші зорі стояли над її долею. Отак смиренно й водночас гордо схиляла вона коліна поряд із королем Франції, поряд із королем Шотландії, щоб прийняти благословення священика, як тепер схиляє голову, щоб прийняти благословення смерті. Марія Стюарт байдуже слухає, як секретар ще раз читає смертний вирок. Риси її обличчя засвідчували при цьому такий приязний і майже радісний вираз, що навіть Вінґфілд, жорстокий ворог, у своєму рапорті Сесілу був змушений згадати, що вона слухала оголошення свого смертного вироку як звістку про помилування.
Але суворе випробування ще чекає попереду. Марія Стюарт хоче, щоб її останні години були чисті й величні; вона має сяяти над світом як маяк віри, як пишний вогонь католицького мучеництва. Але протестантські лорди прагнуть запобігти тому, щоб останні жести її життя піднеслися до виразного віровизнання побожної католички, і спробували останньої миті принизити величне поводження Марії Стюарт дріб’язковою злобою. Королева на короткому шляху зі своєї кімнати до зали страти не раз була змушена озиратися, чи немає все-таки серед присутніх її сповідника, щоб вона принаймні завдяки якомусь мовчазному знакові могла прийняти відпущення гріхів і благословення. Проте марно. Її сповідник не міг вийти зі своєї кімнати. А тепер, коли Марія Стюарт уже приготувалася зустріти смерть без релігійної розради, на ешафоті раптом з’явився доктор Флетчер, реформований священний із Пітерборо; аж до останньої секунди життя тривала моторошно-жорстока боротьба двох релігій, яка затьмарила її юність і занапастила долю. Щоправда, лорди завдяки тричі повтореній відмові Марії Стюарт достеменно знають, що ця побожна католичка радше помре без духовної підтримки, ніж із підтримкою священика-єретика. Але, як Марія Стюарт хоче вшанувати свою віру перед ешафотом, так і протестанти, вони теж вимагають присутності свого Бога. Під приводом ніжної турботи про спасіння душі реформований священик починає вкрай пересічну проповідь, яку Марія Стюарт, нетерпляча, щоб швидше померти, марно намагається урвати. Тричі, вже й учетверте просить вона доктора Флетчера не завдавати собі клопоту, вона твердо дотримуватиметься католицької віри, за оборону якої завдяки Божій ласці може тепер пролити свою кров. Але дрібний священик має небагато поваги до волі вмирущої і забагато пихи. Він старанно підготував свою проповідь і почувається високо вшанованим, що має змогу прочитати її перед такими шляхетними слухачами. Він просторікує й розводиться далі, Марія Стюарт зрештою вже не знає ніякого іншого способу захисту від огидного проповідника, як узяти в одну руку, наче зброю, розп’яття, в другу — молитовник, упасти навколішки і голосно молитися латиною, щоб святими словами заглушити базікала. Замість спільно підняти голос до спільного Бога за душу відданої в жертву людини обидві релігії за два кроки від ешафота поборюють одна одну; як і завжди, дріб’язкова злоба сильніша за повагу до чужого лиха. Шрузбері, Кент, а з ними й більшість зібраних дворян моляться англійською мовою. Марія Стюарт та її челядь — латиною. Тільки тоді, коли пастор нарешті замовк і знову запанувала тиша, Марія Стюарт узяла слово, теж англійською мовою, і гучно виступила на захист покривдженої церкви Христової. Подякувала за кінець своїх страждань, голосно проказала, притискаючи розп’яття до грудей, що сподівається на спасіння через кров Ісуса Христа, чий хрест вона тримає в руках і ладна пролити кров за нього. Тільки раз фанатичний граф Кент спробував перешкодити її чистій молитві, закликав її відкинути ту “popish trumperies”, «папістську облуду». Але вмируща вже далека від усякої земної боротьби. Не відповідає жодним звуком і жодним поглядом, а підносить гучніше голос над залою і прощає від усього серця всім своїм ворогам, які так довго жадали її крові, й просить Бога привести їх до істини.
Настає тиша. Марія Стюарт знає, що тепер станеться. Ще раз цілує розп’яття, хреститься й каже: «Ісусе Христе, як простерті руки твої на цьому хресті, так і прийми мене у свої співчутливі руки й прости мені всі гріхи. Амінь».
Середньовіччя жорстоке й пронизане насильством, але не позбавлене душі. В багатьох своїх звичаях воно глибше усвідомлювало свою нелюдськість, ніж наша доба. Кожна страта, хоч яка варварська, мала тоді коротку мить людської величі серед жаху: перше ніж кат накладе руку, щоб убивати чи катувати, він мав просити у жертви прощення за провини на її живому тілі. Тож і тепер кат і його помічник стають у масках навколішки перед Марією Стюарт і просять прощення за смерть, яку змушені заподіяти їй. Марія Стюарт відповідає: «Я прощаю вам від щирого серця, бо сподіваюся, що ця смерть означатиме кінець усіх моїх мук». Лише тоді кат і його помічник підводяться й готуються до роботи.
Водночас дві жінки почали роздягати Марію Стюарт, вона й сама допомогла їм, знявши з шиї ланцюжок з Agnus Dei, Агнцем Божим. Вона зробила це твердою рукою, — як сказав посланець її ворога Сесіла, — «з таким поспіхом, наче їй не терпілося покинути цей світ». Коли з її пліч зняли чорну мантію й темний одяг, червона шовкова спідня білизна мов спалахнула, а коли служниці надягли їй на руки червоні рукавички, Марія Стюарт раптом постала, як криваве полум’я, як велична, незабутня постать. Тепер настала мить прощання. Королева обняла служниць і нагадала їм голосно не ридати й не нарікати. Лише потім стала навколішки на подушки і проказала гучним голосом латинський псалом: “In te Domine, confido, ne confundar in aeternum”[31].
Лишилося зробити небагато. Марія Стюарт ще тільки голову схилила на колоду, обнявши її, мов закохана у смерть, двома руками. Аж до останньої миті Марія Стюарт зберігала королівську велич. Жодним рухом, жодним словом не засвідчила вона страх. Донька Стюартів, Тюдорів, Ґізів гідно приготувалася до смерті. Але чим зарадить уся людська гідність, уся завчена та успадкована твердість супроти жаху, притаманного кожній смерті! Страта живої людини ніколи — тут брешуть усі книжки та повідомлення — ніколи не може бути романтична й гідна захвату. Смерть від сокири ката завжди буде мерзенним страхом і ницим убивством. Перший удар ката був невлучним, дістався не по шиї, а глухо гупнув по потилиці. Здушений хрип і стогін вихопилися з вуст мученої жінки, але не гучно. Другий удар глибоко проник у шию, порснула кров. Але тільки третій удар відокремив голову від тулуба. Ще одна мерзенність: коли кат підняв голову за волосся і хотів показати її, він схопив тільки перуку, а голова відпала. Наче кегельна куля покотилася вона, закривавлена, з гуркотом по дощаному помосту, а коли кат знову схопив її і підняв, люди побачили, мов примару, голову старої жінки з сивими коротко стриженими косами. На мить огида до вбивства паралізувала глядачів, ніхто не говорив і не дихав. Потім пастор із Пітерборо зрештою здобувся на голос: «Нехай живе королева!»
Блідо поглядає чужа, біла, як крейда, голова з проваленими очима на дворян, що, якби кості впали по-іншому, були б її найвірнішими слугами і найревнішими підданими. Ще чверть години конвульсивно здригаються губи, що надлюдським зусиллям здушили в собі страх живої істоти, і цокотять зуби. Щоб зменшити моторошність видовища, на безголове тіло і ту голову Медузи мерщій накривають чорною тканиною. А коли серед пригніченої тиші слуги вже хотіли забрати чорний вантаж, одна дрібна притичина розрядила збілілий жах. Тієї миті, коли кат підняв закривавлене тіло, щоб занести його до сусідньої кімнати, де його мали набальзамувати, під одягом щось ворухнулося. Маленький улюблений песик королеви непомітно для всіх прокрався в залу і немов у страху за свою долю пригорнувся до її тіла. Тепер він вискочив, мокрий від пролитої крові, гавкає і кусає, гарчить і скавчить, бо не хоче відійти від трупа. Кати намагаються силоміць забрати тваринку. Але її годі зловити чи приманити, вона несамовито кидається на чужих великих чорних тварюк, що так тяжко ранили її стратою і кров’ю улюбленої господині. Песик завзятіше за всіх і краще від сина Марії Стюарт та тисяч інших людей, які присягали їй у вірності, боровся за свою господиню.