— Чому ж не запросили твого друга? — запитав Марк.
— Тлустика? — засміявся Ілларіус. — Ти жартуєш?! Таж він іще зовсім дитина — йому всього 200 років. Ну, може, раптом 300, — завагався він. — А пророками стають десь у 700–800 років.
— Тобто, за земними мірками, твоєму Тлустикові від 100 до 150 років, і він ще малий? — перепитав Марк і зауважив: — На Землі, на жаль, так довго не живуть.
— Чому? — поцікавився Ілларіус.
— Не знаю. До ста років доживають уже зовсім старі, сиві і хворі люди.
— Хворі? А чому їх не лікують імпульсом цирконіта? — здивовано запитав Ілля.
— Я точно не знаю, але мені здається, що на Землі немає таких кристалів або їх просто ще не відкрили, — пояснив Марк.
— A-а… Тоді все зрозуміло. На Зеленоводді у сиву давнину теж не були відомі цирконіти, і континентальці помирали від різних хвороб. А коли згодом відкрили ці кристали з їх чудодійними властивостями і необмеженою енергією, розвиток цивілізації пішов семимильними кроками…
— Слухай, а ота золота споруда у вигляді ліри — це що? — запитав Марк, помітивши гігантський музичний інструмент із жовтого металу, що вилискував на сонці посеред поля.
— A-а… Правда, гарно?! — із задоволенням запитав Ілларіус і пояснив: — Це всесвітня академія мистецтв. Там вчаться найбільш обдаровані діти Зеленоводдя пророкуванню, фантазуванню, навіюванню. Ну, і звичайно ж, музичним наукам, літературі, живопису… З кожним роком там збільшується кількість нових напрямів.
— От би й нас у ліцеї вчили такій дурні! — захоплено вигукнув Марк.
— «Дурні»?! Ти глибоко помиляєшся, Марку. І ти у цьому ще переконаєшся.
— Можливо, — забрав свої слова назад Маркус Великий і запитав: — То ти, напевно, теж там навчаєшся?
— Хм, — трохи образився Ілларіус Непереможний. — Я вже вивчився: у мене 5-й, найвищий ступінь спеціаліста з гіпнозу.
— Ну, ти даєш! — із щирим захопленням сказав Марк.
— А ти як думав! — гордо підтвердив Ілля.
Цезар став поволі опускатися нижче, і перед хлопцями відкрився чудовий пейзаж зі скелями, біля підніжжя яких розкинувся старий синьо-зелений густий ліс.
— Ми вже майже на місці, — повідомив Ілля. — Тлустик живе недалеко від Межі у Червоному секторі.
— А що таке Межа?
— Межа — це кордон між живим Зеленоводдям і пустелею, яку створили теберди, — відповів Ілларіус. — О, нам туди, — він показав пальцем на велике дерево із товстенним покрученим стовбуром, що схилилося над кришталево чистим лісовим озером, у якому плавали різнобарвні чудо-рибки.
Цезар м'яко приземлився, і друзі зійшли на землю.
Багряне сонце втомлено ховалося за скелі. Від води повіяло холодком.
— Вечоріє… — Марк потер собі передпліччя.
— Нічого, зараз ми знайдемо Тлустика і переночуємо у нього. Сподіваюся, що він нас напоїть чимось гарячим, хоча він страшенний скнара, — «заспокоїв» Маркуса Ілларіус і голосно гукнув: — Тлу-с-с-тик! Це я — Ілла-рі-ус! Ти де? Тлу-сти-ку!
Він припнув летиконя до гіллячки старого дерева і штовхнув рипучі двері у стовбурі.
— Ти тут, Тлустий?! — запитав він, заглянувши у велетенське дупло, що вочевидь слугувало його другові домом.
— Нема?
— Дивно, він увечері ніколи нікуди не ходить, — сказав Ілля.
— Ходити не ходить, а от зоряну рибу на озері ловить, — почувся дуже низький хрипкий невдоволений голос.
І з очерету на березі виліз маленький опецькуватий гном із ледь-ледь блакитною шкірою. Його зовнішній вигляд був прямою протилежністю його незвичайному басу. Марк мало не розреготався.
— Колобок… — тихо вимовив він, підморгнувши Іллі.
Тлустик гнівно глипнув на нього.
— Привіт, друже, — радісно привітався Ілларіус. — Чому не озиваєшся? Я вже занепокоївся, чи, бува, чого з тобою не сталося!
— А що зі мною може трапитися? — забасив гном. — Я, на відміну від вас, свого носа нікуди не пхаю.
— Моя хата з краю, я нічого не знаю, — несподівано для себе вимовив Марк.
— А це ще хто? — зміряв його поглядом Тлустик.
— Це мій друг — е-е… Маркус Цікавий, — бовкнув Ілля.
— Брешеш! — коротко заперечив Тлустик і поплентався у свою хатку. Він зайшов усередину, не зачинивши за собою двері, і хлопці увійшли слідом за ним.
Кімната у дуплі була невеличкою, але там усе вмістилося: і стіл, і стілець, і диванчик, і старенька чорна дерев'яна шафа, а також дерев'яні сходинки на другий поверх, звідки лилося рожеве світло від вечірнього сонця.
Ілларіус потягнув Марка за руку, щоб сісти на диванчик. Тлустик заліз на високий стілець. Він підпер рукою голову так, що його щока звисла йому на бік, і кумедно заклав ногу на ногу. Взуття на його гомілках зашнуровувалося, і від того обидві ноги виглядали, як копчені шинки. Усі мовчали.
Гном перебігав очима з Маркуса на Іллю і навпаки, ніби чекав, коли ж вони вже підуть, хоч вони щойно увійшли. Ілларіус взяв ініціативу на себе:
— І відколи це ти став ловити зоряну рибу?
— Хм, — незадоволено мугикнув Тлустик, розуміючи, що Ілля хотів би запитати зовсім не про те. — Відтоді, як залишився зовсім сам у Червоному секторі.
— Вибач, мені дуже прикро, — сказав Іларіус.
— А мені — ні, так чого тобі треба? — грубо запитав Тлустик.
— Ми трохи замерзли, поки сюди летіли, — почав Ілля. — Чи не міг би ти нас напоїти чимось гарячим… для початку.
— Міг би, міг би, — пробурмотів собі під ніс гном.
Він зісковзнув зі стільця і почвалав надвір.
— Не дуже-то твій друг люб'язний, — кивнув головою на двері Марк, коли Тлустик вийшов з кімнати.
— Він відлюдькуватий і не вельми вихований, але надзвичайно добрий, — виправдовував свого друзяку Ілля.
— Ну, де ви там? — почулося знадвору. — Шипшинова настоянка вже готова.
— Але ж і «добрий», — підкреслив Марк.
— Дурниці, ти помиляєшся, — щиро заперечив Ілля.
Хлопці вийшли з дупла. Тлустик сидів на полінцях біля вогнища, над яким грівся казанок з водою і смажилися на прутиках якісь різнокольорові овочі і фрукти. Він дав кожному по великому дерев'яному горнятку із паруючим пахучим відваром.
— Дякую, — сказав Марк і зауважив, вмощуючись на пеньку біля Ілларіуса: — Щось це не дуже схоже на аромат шипшини.
— От глушман, — підвівши брови, промимрив Тлустик. — Хлопче, я сказав «бжипшина», а не «шипшина».
— Ой, перепрошую. Мені почулося зовсім інше, просто у нас на Землі є шипшина, а це така…
І Марк відчув, як боляче став йому на ногу Ілларіус, нагадуючи про конспірацію. Марк вкусив себе за язика…
— Це він розповідає про нове місто на континенті, яке називається Земля, — почав вибріхуватися Ілларіус.
— Брешеш! Еге ж, — і Тлустик подув на воду, смішно скрутивши товсті губи у вузьку трубочку.
— Чому ти так говориш?! — нічого не розуміючи, запитав Ілля, переконаний у власній силі навіювання.
— А тому, мій друже, що ти мене вже дуже давно не бачив. А я виріс, — тут гном встав, театрально випростався і, вперши руки у товсті боки, проголосив: — і перетворився з Тлустика, як ти мене обзиваєш, на Всевидяче Око! — і він з гордістю задер свого грецького м’ясистого носа.
— На кого, на кого?! — Ілларіус пирснув так, що аж розплескав півгорня і розреготався. — Все-се-видяче Око, ха-ха-ха! Ти чуєш, Око! Ха-ха-ха! Ой, не можу, я зараз лусну зо сміху!
Маркові теж стало смішно з Тлустикової пихи, і він теж захихотів. А гном, зрозумівши, що над ним кепкують, почервонів, як киплячий борщ, і сів на пеньок допивати відвар.
Насміявшись, хлопці заспокоїлися і зрозуміли, що гном образився.
— Вибач мені, — почав Ілларіус, — я мав би бути уважнішим, але мене перевели у школу телепортації, і я зовсім не мав часу до тебе навідатися. Вибач, будь ласка.