— Та благаю тебе, припини! Ти послухай: я тебе бачу такою, якою ти є насправді. І це — вже дуже багато! Хіба ні?
Марк, який часто забавляв Пупсика та Аліску, що мали звичку вередувати одночасно, знав, як треба заспокоїти того, хто плаче. Його досвід йому допоміг — дівчинка перестала схлипувати.
— Для початку скажи, як тебе звати? — поцікавився Марк.
— Мене? — перепитала вона. — Мене звати Віолліна Сентиментальна.
— Ох, і прізвисько ж тобі дали! Сентиментальна, — повторив він. — А звідки ти тут узялася і чому тут щоночі плачеш? Тільки не вий знову, — попередив Маркус.
— Я не можу тобі сказати, — тихо відповіла вона.
— Чому? — здивувався Марк.
— Ти будеш мене зневажати!
— За що? Дурниці якісь! А ну швиденько зізнавайся. Інакше як я тобі допоможу?
— Ти хочеш мені допомогти? — здивувалася Віолліна. — Тобі не страшно? Мене ж вкрав сам Аріхандрус.
— Ну все, ти мене дістала! — почав злитися Маркус і вперше у житті схитрував: — Або ти розповідаєш все від початку, або я ушиваюся звідси, і тобі вже ніхто не допоможе.
— Чому? Якщо мене побачив ти, можливо, мене побачить і хтось інший, — зробила логічний висновок дівчинка.
— A-а, так? Ну добре! — Маркус відпустив її руку і відвернувся, вдаючи, що забирається геть. — Ну, бувай!
Віолліна скрикнула:
— Зачекай! Мені справді треба хоч з кимсь поділитися своїм горем. Насправді я — не теберд, — почала Віолліна. — Ти єдиний, хто мене розпізнав. Усі мої земляки бачать мене саме такою. Тому я не можу ні з ким спілкуватися. Таку ілюзію довкола мене створив Аріхандрус Могутній…
Тлустик з Ілларіусом уважно спостерігали за діалогом між тебердом і Маркусем Великим. Вони навіть не перемовилися між собою словом, побоюючись пропустити хоч звук.
Раптом маленький гномик став схвильовано крутити головою, ніби щось відчув. Помітивши це, Ілля запитав:
— Ну, що ти вертиш своїм черепком, наче млин?!
— Ох, і не люблю я оці твої жарти! — ображено кинув гном. — Довкола відкривається безліч пульсуючих кіл, і це мене завжди непокоїть.
— A-а, так-так, це дуже стра-а-ш-ш-но, — з іронією зауважив Ілля. — Особливо, коли з них вивалюються такі могутні теберди, як ось цей на острові.
Ілларіус показав пальцем у бік Маркуса Великого.
— От бевзь! — обурився Тлустик і пояснив: — Внаслідок неочікуваних і неритмічних пульсацій, які ідуть від цих кіл, Зеленоводдя поволі поглинає просторовий безлад. Ти це знаєш? А ще, через ці пульсації можна потрапити невідомо куди: вони сплющують простір, тим самим скорочуючи незбагненні відстані. А ще на додаток, повідомляю для особливо розумних, що ці пульсуючі кола мають іншу частоту коливань, ніж ті, крізь які проходять теберди! Догнав, мудрагелю?! — гарикнув гном.
— Вибач, — занепокоєно відповів Ілля, — я цього не знав. Тобто мені було відомо, що частини нашого світу безслідно зникають, але як це відбувається, здається, не знає ніхто, навіть Хранителі Зеленоводдя. А як ти про це здогадався?
— Як, як? А ніяк! Я це просто відчуваю, я можу відрізнити частоту коливань одного пульсуючого кола від іншого. Відповідно, я знаю, де шлях до тебердів, а де — у небуття! — гордо заявив Тлустик.
Ілларіус задумався над тим, як можна застосувати цей неординарний талант свого друга. А гномик продовжував метушливо стріляти очима у різні боки.
Аріхандрус Могутній із відвертим задоволенням спостерігав за наївним Маркусем Великим і його посланцем в одній із кам'яних зал свого похмурого замку.
— Все іде за планом, — сказав він уголос сам собі, бо, окрім нього, не було видно ні душі. — Хоч цього разу вона все робить правильно. Нехай говорить правду, але робить свою справу. З її допомогою вдасться заманити його у пастку. А тут, — чоловік розвів руки так, ніби намагався охопити увесь простір довкола і все, що у ньому є, і прогарчав: — Він — мій!
Володар зловісно зареготав.
Маркус вирішив покликати своїх товаришів, щоб познайомити їх із незвичайною континенталкою.
— Ні-ні, дякуємо! Ми і тут можемо тебе почекати, Марку! — відмовився Ілля від запрошення свого друга. — Та й як ми до тебе доберемося? Не пливти ж нам!
— Не треба пливти! — Маркус свиснув, і на його заклик озвався Цезар, який був навчений цього сигналу ще у Дірі. — А от і таксі летить.
Летикінь приземлився на острівок, і Марк щось йому прошепотів. Цезар, виконуючи команду, перелетів до Ілларіуса з Тлустиком, які неохоче залізли на нього, щоб долучитися до не зовсім приємного, на їх погляд, товариства.
— Знайомтеся, друзі! — почав Марк. — Це — Віолліна Сентиментальна, колишня мешканка Старої Омеги.
— М-гм, — вичавив Тлустик, — щось вона не дуже схожа на мешканку, радше на…
— Те, що Ви бачите, дуже сильне навіювання Аріхандруса, який використовує Віолліну для підтримки своєї життєдіяльності, адже він — континенталець, а отже, із плоті і крові, і мусить чимось харчуватися. Вона змушена допомагати йому у цьому. Як ви самі розумієте, її ніхто не прийме у Зеленоводді.
— Це просто жахливо! Допомагати загарбнику! Краще померти, — зневажливо вимовив Ілля, чим викликав чергову хвилю сліз у Віолліни.
— Ілля, навіщо ти так! Хіба не зрозуміло, що на її місці міг опинитися будь-хто, — присоромив його Маркус.
— А я кажу, краще померти! — наполягав на своєму Ілларіус Непереможний.
— Слухай, Ілля! Та будь мужиком! — несподівано для себе вигукнув улюблені слова свого вітчима Марк. — Вона ж дівчина!
Ілларіус нічого не відповів, але слова про справжнього мужчину справили враження, і він заспокоївся.
— Ми з Віолліною домовилися, що вона проведе нас крізь пульсуючий простір до руїн свого рідного міста, яке я так прагну побачити.
— Ой-йой-ой, щось мені це все дуже не подобається! — заговорив Тлустик і, махаючи обома руками, додав: — Я вам у цьому не товариш. Без мене, будь ласка, я маю ще купу, ні, не купу, а силу-силенну справ… — і гномик почав продиратися крізь очерет, котрим заросли береги острівка, очевидно, забувши на мить, де він. Дійшовши до води, він нервово зачухав свого носа.
— Ну, у такому випадку — як собі хочете. А я іду, — сказав Марк, зробивши перший крок у напрямку пульсуючого кола, у якому вже зникла дівчина-теберд.
— А як ти повернешся назад? Про це ти подумав?! — запитав Ілля.
— Телепортуюся, — безтурботно відповів Маркус і розчинився у повітрі.
Цезар захвилювався, заіржав і миттю стрибнув у коло за господарем.
Ілларіус не міг покинути свого друга, тим більше, у товаристві підозрілої істоти. Вона йому дуже не сподобалася. Він мусив іти за Маркусем.
— Іди-іди, — за звичкою повторюючи одне слово двічі, порадив Тлустик, — пульсуючий простір от-от зникне, і ти їх вже не наздоженеш. А за мене не турбуйся, я допливу до берега.
І гномик вже зайшов у воду, як раптом Ілля схопив його обома руками і силоміць витяг на берег острівка.
— Ти мусиш іти з нами, бо крім тебе ніхто не розуміється на цих пульсаторах, — випалив Ілларіус.
Тлустик став пручатися і вириватися з обійм друга.
— Та ти що! — загорланив він громовим голосом, яким, наче на сміх, наділила його природа. — Я нікуди не йду! Пусти, відчепися від мене! Іди собі, але раджу тобі цього не робити, бо я відчуваю, що щось дуже погане має скоїтися.
Почувши таке серйозне попередження, Ілларіус, не вагаючись і не зважаючи на Тлу стиків опір, потягнув його у пульсуюче коло.
Маркус Великий опинився у мертвій сірій пустелі. Такого моторошного пейзажу він ще не бачив: гора металобрухту й інших будівельних уламків; земля суха і потріскана, наче старий засохлий кусень чорного хліба; і ані листочка, ані травинки довкола… Лише різкий холодний суховій співав свою тужливу пісню. А холодне місячне сяйво тільки підкреслювало цей жах. Бр-р…
— А колись тут було дуже гарно… — жалісно проскиглила Віолліна.
Марк її не слухав. Його серце стиснулося від болю, який ішов від цієї сплюндрованої і виснаженої землі. «Так ось у що перетворюються квітучі міста і краї Зеленоводдя після нашестя тебердів. Бездушні, жорстокі істоти. Вони заслуговують на те, щоб їх знищити!» — думав Маркус.