— Вибач, — тихо сказала Віолліна. — Закривається мій пульсуючий прохід. І я вже мушу іти.
Вона повільно попрямувала до розмитого зображення у повітрі. Марк гукнув їй навздогін:
— Зачекай! Ти обіцяла мені розповісти все, що знаєш про Аріхандруса. Інакше я не зможу тобі і нам усім допомогти!
— Я знаю, — з жалем у голосі відповіла дівчина, — але мій час вичерпано, прохід закривається, а тут, — вона обвела рукою жахливе довкілля, — я не виживу, я загину! Бувай.
Марк побіг за нею, але Віолліна вже зникла у пульсуючому колі. І він, ані хвилі не вагаючись, пішов назустріч своїй долі.
Ілларіус із Тлустиком якраз переступили межу до Старої Омеги, коли мантія юного Хранителя ковзнула у зникаючий пульсуючий прохід. Навіть Цезар не встиг за ним.
— От біда. Ми запізнилися, — розпачливо сказав Ілля.
— Дуже добре, повертаємося назад, — втішився Тлустик, коли помітив, що прохід зник. — Навіщо ти мене сюди затяг? Ти глянь, де ми! Це ж тільки у гарячці таке привидітися може.
Він мав на увазі те страхіття, що їх оточувало. Ілларіус цим не переймався, його гризла думка про Маркуса, який невідомо куди потрапив. І тут у нього виникла блискуча ідея.
— Слухай, Тлустику, а як часто виникають чи з'являються ці пульсуючі кола?
— Які то «ці»? — невдоволено запитав гномик. Він почувався дуже незатишно за межами Червоного сектора.
— Ну, ті, з яких виходив той теберд-дівчисько.
— A-а… Ну, тепер досить часто. Якщо ти тут постоїш з годину, то, може, яке і з'явиться… Ага, так-так! — щось зметикував собі гномик і вже веселіше запропонував: — Ну, то ти чекай! А я сідаю на Цезаря і повертаюся до лісу.
Ілларіус загадково посміхнувся. Тлустик же скоренько побіг, перебираючи коротенькими, ніжками до летиконя, який нервово бив копитом, здіймаючи порох. Та враз гномик зауважив, що земля за ним безслідно зникає, залишаючи за собою чорну прірву. Він озирнувся: довкола виникало безліч пульсуючих кіл. Миттю зорієнтувавшись у ситуації, Тлустик крикнув Іллі:
— А краще ти сідай на летиконя, а я повернуся через прохід, — і він почав шукати відповідну частоту коливань, — бо здається, що Стару Омегу поглинає викривлений час.
— Ну, гаразд! — відповів Ілля, легко добіг до Цезаря і з розбігу застрибнув на нього. — Побачимося, Тлустику! — сказав він, хитро зиркнувши на малого.
Цезар відразу став злітати. Та раптом гномик, який нервово метушився серед руїн, шукаючи відповідне коло, зарепетував:
— Стій! Стій! Зачекай, тут немає виходу! Не залишай мене, я загину у хаосі часу, — і він стрімголов кинувся за Іллею і Цезарем.
«От телепень», — подумки засміявся Ілля і подав руку Тлустику, який вчепився за хвіст Цезаря і теліпався у повітрі. — Давай руку! Ко-ло-бок.
Не зважаючи на нове не вельми шанобливе прізвисько, Тлустик мовчки заліз на летиконя і сів позаду Ілларіуса, обійнявши його за тулуб. Вони підійнялися високо у небо — так, що побачили, як на горизонті засвітилася блискуча стрічка Глобального океану. Це був кордон між суперконтинентом Зеленоводдям і темним царством Аріхандруса.
Гномик за спиною Іллі не бачив цього, він оглянувся назад і ахнув: на землі все було спокійно — руїни мегаполіса лежали собі на тому самому місці, де він щойно на власні очі бачив чорну прірву. І тоді Тлустик все зрозумів:
— Ох, і дурень же я! Ай-яй-яй, — захитав він головою, — я забув, з ким маю справу. Ти мене загіпнотизував, негіднику.
А Ілларіус щиро засміявся, бо відтепер він міг бути впевнений у підтримці свого, хоч і не дуже люб'язного, та все ж справжнього друга.
Фінальний «концерт»
Пройшовши крізь в'язку субстанцію пульсуючого кола, Марк опинився на одній із засніжених веж Аріхандрусової неприступної фортеці.
Вона вражала своєю монументальністю і масштабом. Замок був наче вирубаний у скелі, як зникле місто на Землі десь у Південній Азії. Сірий, понурий і моторошний пейзаж, що, мабуть, мав би нагадувати для чужого ока про мізерність, нікчемність і ницість кожного перед величчю Аріхандруса Могутнього.
Однак Маркус не звернув на це жодної уваги, він лише подумав, що такі апартаменти занадто великі для однієї особи. А це наводило на думку про те, що тут може бути значно більше живих істот. І він мав рацію!
Марк помітив, як у великому проході головної будівлі зникла постать Віолліни Сентиментальної, і поквапився її наздогнати. Він побіг вздовж муру, який подумки назвав «китайською стіною», бо скільки він не рухався уперед, здавалося, що стоїть на місці. Маркус вже втомився від тієї безглуздої біганини. Тоді він вирішив, що, можливо, йому буде легше переміщуватися повітрям, не торкаючись ілюзорної поверхні, яка, очевидно, слугувала неабияким захистом для Володаря тебердів.
Маркус піднявся у повітря і завис… Він намагався летіти до головної будівлі, але його рухи ніби щось скувало. Дитя Зеленоводдя відчуло, як його ніби хтось тримає могутніми невидимими клешнями, не даючи можливості рухатися ні вперед, ні назад, ні вліво, ані вправо. Марк безпорадно опустився на землю. Жодні спроби телепортуватися теж не дали очікуваних результатів. Він знав, як сюди прийшов, та не знав, як звідси вийти. Марк сів, спершись на кам'яний вал, і задумався.
Аріхандрус Могутній у цей час саме закінчував свою тріумфальну доповідь перед підлеглими тебердами. Вони засідали у жерлі старого погаслого вулкана, до вершини якого ніби приклеївся його замок.
До Аріхандруса обережно підбігла Віолліна і прошепотіла йому кілька слів на вухо. Володар зверхньо кивнув головою і щось урочисто повідомив усім присутнім їх мовою, яка скидалася на шипіння гадів у серпентарії. Усі довкола зашепотіли і заворушилися. До Аріхандруса направилося три найбільших теберди. Він торжествував. Усе відбувалося за планом.
Незадовго до цього на континенті у Деінде зібралася Рада старійшин…
— Маркус Великий переміщується у просторі на неймовірно великі відстані, — уголос констатував Максі-мус, спостерігаючи за мерехтінням і стрибками жовтої точки на чарівному глобусі планети Зеленоводдя.
— Отже, він просто телепортується, — зробила висновок гостроноса дама.
— Ні, Сібелліно, він цього не робив би. Ми з ним домовилися, — заперечила їй Данелліна Абсолютна.
— Дурниці, — зверхньо зауважила дама. — Діти ніколи не дотримують свого слова.
— Дитя Зеленоводдя проходить крізь пульсуючі кола, — почувся низький голос Мудрого Пророка, який якраз входив до зали.
Усі старійшини почали занепокоєно перемовлятися. Дестабілізуючі шлюзи були занадто небезпечними, щоб послуговуватися ними для переміщення, оскільки неможливо було передбачити, де ти опинишся, пройшовши крізь якийсь з них.
— Це дуже необачно з його боку, — захвилювалася Хранителька Зеленоводдя.
— У Маркуса Великого є провідник, — заспокоїв її гном.
— Провідник? — перепитала старійшина Бети Перселліна Великодушна.
— Так! Це — дружній теберд, — відповів старий гном.
— Нічого не розумію! Який іще «дружній теберд»? — і бабуся Дана впала на свій трон, схилившись над столом і у розпачі обхопивши голову обома руками.
Наймудріші перешіптувалися, обговорюючи несподівані події. Вони сперечалися один з одним, висуваючи якісь пояснення, але жодна думка не була бездоганною. Гостроноса Сібелліна, старійшина загиблої Старої Омеги, нервувала більше за інших: вона втручалась у суперечки і робила сумні висновки. Її очі перелякано бігали, лице зашарілося, а тембр голосу став мало не істеричним.
Мовчав тільки Мудрий Пророк, Данелліна Абсолютна і Максімус Стриманий, який не відривав очей від велетенського голографічного глобуса, що поволі обертався у повітрі посеред зали.
— Маркус зник з континенту, — раптом прорізав своїм густим басом нервовий галас у залі Максімус. Запала мертва тиша. — Його ніде немає. Точка більше не з'являється.