Під брудно-фіолетовими накидками з капюшонами ховалася сіра безформенна маса, крізь яку постійно перебігали тоненькі, мов павутина, зелені електричні розряди. І це істоти, що претендують на вищий інтелект! Окрім неймовірного почуття огиди, вони викликали лише тваринний жах перед невідомим.
— Ось ми, нарешті, і зустрілися, мій дорогий… — побачивши прибульців, вимовив Аріхандрус Могутній. Він хотів ще щось додати, але запнувся і проковтнув слину.
Теберди розступилися, утворивши прохід від маленької компанії до Володаря.
— Аріхандрус… — від несподіванки ледь чутно вимовили усі троє друзів.
Тієї ж миті якась надзвичайна сила змусила їх іти йому назустріч. Марк, наче зомбі, переставляв ноги. Не опираючись велінню Аріхандруса, він ішов і уважно вдивлявся у знайомі риси обличчя Володаря тебердів.
Він був дуже високий і широкоплечий, мав великі майже прозорі блакитні очі, що прибивали важким поглядом до землі і дивилися з-під лоба через крижані зіниці-цяточки. Аріхандрус мав прямий, трошки задовгий ніс, міцно зціплені тонкі губи і вольове підборіддя. Маркуса аж сіпнуло, коли він побачив, як з-під капюшона, якого Володар тебердів скинув різким рухом руки, виглянуло гладенько зачесане, довге аж до плечей білосніжне волосся, що контрастувало з дуже темними широкими бровами, що майже сходилися на переніссі і злітали вольовими дугами вгору, коли він починав говорити.
А Аріхандрус Могутній щосили намагався проникнути у думки цього хлопця, та захист, з яким він зіткнувся, був нездоланний. І ця оборонна завіса була створена не Маркусом! Ні, вона ішла звідкись ззовні. Володар тебердів не сподівався на такий поворот! Від обурення він навіть не встиг сховати від чужого ока енергетичний розряд, що перетнув його тіло.
Помітивши зелену павутинку, яка на мить перебігла тілом Аріхандруса, Марк враз зрозумів, що це — теберд! «Але ж Аріхандрус Могутній існував і до вторгнення тебердів. Він не може бути чужоземною істотою», — подумав Маркус.
Тут Аріхандрус витяг уперед руку і зупинив ходу Марка. Теберди відійшли назад. І у поле зору Маркуса потрапила висока біла постать поруч з тендітною Віолліною.
— Дід Максим?! — Марк нарешті впізнав старого Максімуса. Той самий втомлений мудрий погляд, якого він жодного разу не помітив після їх останньої зустрічі у Дірі. — Не може бути! А ви як тут опинилися?!
Старійшина мовчки стежив за руками Володаря. Він чекав його команди. Дуже нестабільна і складна ситуація. Хоч би нічого не зіпсувати!
— Ну от, Максімусе! Схоже, тебе розкрито… Тож допоможи моєму… юному другові збагнути суть нашої сьогоднішньої зустрічі. Можливо, ми вирішимо проблему мирним шляхом.
Марк стояв дуже насторожений і скутий, він не міг зрозуміти зради діда Максима. «Чому?! Задля чого?»
Та відповідь надійшла від Аріхандруса:
— Знаєш, мій Марчику (Дитя Зеленоводдя аж похололо від такого звернення), існує одна проста істина, — він заклав руки за спину і піднявся у повітря на висоту трьох-чотирьох метрів. — Якщо не можеш подолати ворога, стань його другом! Адже так, Максімусе?
Дід Максим, тяжко дихаючи, відпустив Віолліну і підійшов ближче до Марка. Було видно, як він чомусь дуже швидко втрачає сили. Старійшина раптом мало не впав, але підбігла Віолліна і допомогла йому встояти. Він із вдячністю сперся на неї, обійнявши її за тонкі плечі. Було помітно, що Аріхандруса це здивувало.
— Ну-ну, ще помреш мені тут! Що з тобою? Ще декілька хвилин тому ти з'явився сюди такий бадьорий?! — він пролетів перед старійшиною, заглянувши йому глибоко в очі. — Ти… ти що замислив, стара потворо?! — гаркнув він і послав могутній розряд у Максімуса, який, на щастя, тільки злегка пропалив старійшині одяг.
— Мій юний Хранителю, — швидко заговорив дід Максим, — як тільки я впаду бездиханний, ця гидка, але не така вже й могутня істота, що зветься Аріхандрусом, матиме більше сили над тобою. Ілларіус сам з ним не впорається. Він зможе читати твої думки. — Старійшина тяжко перевів подих і продовжив: — Але пам'ятай: ти — сильніший за нього, тому йому й потрібен…
— Ти… ти, старий негіднику!!! — Володар аж посірів від злості, його тіло дедалі частіше перетинали енергетичні спалахи. Аріхандрус зрозумів, хто створював щит довкола Маркуса Великого. Він затрусив руками у повітрі і звідусіль стало сипатися каміння і уламки скелі, які, досягаючи дна вулкану, розбивалися на порох, налітаючи на невидимий захисний купол, що накривав континентальців.
— Він спробує тебе переконати, він обіцятиме тобі казна-що, — говорив дід Максим, а сам думав про слова Мудрого Пророка: «Максімусе, пам'ятай: Дитя Зеленоводдя Маркус Великий сам повинен збагнути істину!
Вибір за ним, навіть ціною існування нашої цивілізації! Навіть якщо це йому скаже Аріхандрус!»— Повір мені, хлопче, це не принесе тобі щастя.
— Що? — крикнув Маркус. — Я не розумію, про що ви говорите!
— Все, Дитя моє, — він впав на коліно і тяжко завалився на спину. Його прекрасні сині очі дивилися в небо, у якому з'явилося північне сяйво, що знаменувало вступ у «діалог» всіх мегаполісів, усього Зеленоводдя. — «Концерт» почався. Я встиг… — і його обличчя осяяла блаженна усмішка.
Віолліна і Марк, які схилилися над ним, тяжко зітхнули. Дівчинка розридалася і впала на Максімуса, вкривши його своїм світлим хвилястим волоссям, мов покривалом. А за якусь мить тіло старійшини ніби розчинилося у повітрі, перетворившись на хмаринку сяючого пилу, який піднявся у небо…
Марк підвівся і відчув, як щось боляче вдарило його у спину. Захисний купол зник. Отже, Максімус казав правду, хоча Марк і не сумнівався у його словах.
— Ну що ж, мій вірний Максімус виконав завдання до кінця, — майже переможно вимовив хитрий Аріхандрус. — Твої очі кажуть, мій сину, що ти вже все зрозумів!
— Не називай мене так! — стиснувши кулаки, відрізав Маркус Великий.
— Чому? — розплився у вдоволеній білозубій усмішці Володар. — Це ж правда: я — твій батько! Ти хіба лише цього не збагнув, — лукавив він.
Марк мовчав. Він здогадався про це ще тоді, коли побачив перстень на його руці, якою Аріхандрус скинув капюшон з голови і необережно зачепив кристал-цирконіт на шиї. А підтвердив це Володар тоді, коли назвав його «Марчиком».
— Він бреше! — раптом несподівано для себе випалив Тлустик, який разом з Ілларіусом і Віолліною ховалися під розкритими крилами Цезаря, який захищав їх від тебердів, що їх оточили.
— Замовкни, нікчемо! — гаркнув Аріхандрус і одним тільки поглядом накрив їх звуконепроникним куполом. — Марчику, якщо ти думаєш, що я хочу тебе вбити, то ти помиляєшся, — звернувся він єлейним голосом до сина.
— Я так не думаю, і ти це знаєш, — відповів Марк. — Я взагалі не розумію, чого тобі треба від мене.
— Нічого, синочку. Що ж може хотіти батько від свого сина?! Я тільки мрію про те, щоб ти став не гіршим за мене, — і він хитро примружив очі.
— Не гіршим! Куди мені! Паскуднішої істоти, ніж ти, я ще не зустрічав, — люто випалив Марк.
— О-о, ти так думаєш? — він заглянув в очі Маркові, перелетівши перед ним на інший бік. — Дивись-но, що я тобі покажу.
Він перекрутився, як дзиґа, і довкола них з Маркусом виникло голографічне зображення чужого світу.
Скрізь на поверхні з піску лежали жовті півкулі, з яких виходили схожі на людей істоти і весело махали Маркові руками.
— Це планета Алькатрон, — пояснив задоволений Маркусовою реакцією Аріхандрус. — Вона обертається навколо Проксіми Центавра, однієї з найближчих до нас зірки.
— Але ж вважається, що навколо цієї зірки немає планет, — заперечив Марк. — Найближчі поселення можуть бути лише у Туманності Андромеди.
— Дурниці! Це під кутом зору Землі їх немає, а ми там правимо вже сто зеленоводських років. І як бачиш, алькатронці повністю задоволені моїм керуванням, — і не давши Маркові часу на запитання, продовжив: — А щодо Андромеди, то і там мені належить не один світ…