Задзвонив великий церковний дзвін. Прибули перші гості. Посміхаючись, він вийшов їм назустріч.
Роботи, що виросли без спогадів, чекали. Вони чекали, одягнені в зелений шовк кольору лісових озер, у шовк кольору жаб і папороті. З жовтим волоссям, кольору сонця й піску, вони лежали змащені, з трубчастими бронзовими кістками в желатині. В трунах і не для мертвих і не для живих, у дощаних ящиках з поки що не ввімкнутими метрономами, роботи чекали. Пахло мастилом і латунню. Було тихо, як на кладовищі. Роботи чоловіки й жінки, але без статі. З іменами, але безіменні, запозичивши від людини все, крім людяності, роботи витріщилися на забиті цвяхами віка ящиків з етикетками, мертві, без смерті, бо в них ніколи не було життя. Та ось завищали цвяхи, які витягали з дерева. Ось почали підніматися віка. Ось на ящики лягли тіні, і почулося тихеньке цокання. Ще один і ще, і ось уже весь склад цокає і видзвонює, наче велетенська годинникова майстерня. Мармурові очі викотилися з-під гумових повік. Затремтіли ніздрі. Підвелися роботи, вдягнені в хутро мавпи й білу шерсть кролика: Близнюк ішов за Близняком, а за ними Фальшива Черепаха і Вовчок;[13] похитуючись брели, повиті водоростями, утопленики; чимчикували повішені, з синіми горлянками й закоченими догори очима схожими на м’якуш молюска; створені з глазурі й блискучої сухозлітки, йшли гноми й ельфи, Тік-Ток, Дід Мороз у супроводі Лютої Завірюхи, Синя Борода з бурцями, наче ацетиленове полум’я. З хмар сірчаного диму між язиків зеленого вогню з’явився дракон і, вдаривши велетенським лускатим хвостом, ревучи і виючи, вибив двері.
Потім настала тиша, юрба кинулася до дверей, подув вітер. Десять тисяч вік упали на своє місце. Годинникова майстерня рушила в дім Ашер. Настала ніч чудес,
Над землею повіяв теплий вітерець; обпалюючи небо, перетворюючи осінь на весну, прибули ракети з гостями. З ракет повиходили чоловіки у вечірніх убраннях, а за ними жінки з вишуканими зачісками.
— То оце і є Ашер!
— Але де ж двері?
В цю мить з’явився Стендал. Жінки сміялися й цокотіли між собою. Містер Стендал підняв руки, вимагаючи тиші. Обернувшись до замку, він подивився на вікно високої вежі й гукнув:
— Рапунцел, Рапунцел, спусти свої коси!
І з вікна, підставляючи своє прекрасне обличчя подувам нічного вітру, перехилилася дівчина і спустила пасма золотого волосся. Його підхопив вітер, сплів драбину, якою гості, сміючись, полізли в дім.
Які видатні соціологи! Які розумні психологи! Які страшенно впливові політики, бактеріологи, неврологи! Ось вони стоять між вогких стін,
— Прошу всіх до господи!
Тут були містер Трайон, містер Оуен, містер Дан, містер Ленч, містер Стівенс, містер Флетчер і ще кілька десятків гостей.
— Заходьте, заходьте!
Тут були місіс Джіб, міс Поуп, міс Черчіль, міс Блант, міс Драмонд і десятків зо два інших блискучих жінок.
Видатні, дуже видатні люди, і всі до одного члени “Товариства боротьби з фантастикою”, прибічники заборони святкування Гелоуїна та Дня Гая Фокса,[14] вбивці кажанів, палії книг, смолоскипоносці. Всі вони з числа тих бездоганних громадян, які терпляче ждали, поки на новоосвоювану планету прибудуть робітники і поховають трупи марсіан, проведуть дезинфекцію в старих містах, побудують нові, відремонтують шосейні шляхи й зроблять життя безпечним. А потім, коли вже все налагоджувалось, ці гасителі веселощів, люди з хромованою ртуттю замість крові та з пофарбованими йодом очима з’явилися тут, щоб установити свою Громадську Мораль і причастити всіх своєю благодаттю. І вони були його друзі! Так, обережно, дуже обережно й хитро знайомився він з ними на Землі минулого року!
— Ласкаво прошу до просторих залів смерті! — вигукнув він.
— Гей, Стендале, що все це означає?
— Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Переодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки — на цей бік, жінки на той.
Гості стурбовано тупцяли на місці.
— Може, краще піти звідси, — сказала міс Поуд. — Не подобається мені все це. Воно межує з… святотатством.
— Дурниці! Звичайний костюмований бал.
— Здається, тут тхне протизаконними діями, — покрутив носом містер Стівенс.
— Та годі вже вам, — засміявся Стендал. — Розважайтеся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабін!
Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику карликів, які цигикали на крихітних скрипках крихітними смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці яких були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів палацу дзюркотів струмок. Скоро гості виявили, що то не вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій вік, сховавши обличчя під масками доміно. І, вже надіваючи маску, вони порушували свої зобов’язання — скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що породжує жах. Жінки, сміючись, виступали в червоних сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки. А на стінах танцювали тіні, що були нічиїми, і подекуди гості натрапляли на дзеркала, в яких нічого не було видно.
— Ми всі вампіри! — зареготав містер Флетчер. — Ми померли!
До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору: один синій, один пурпуровий, один зелений, один жовтогарячий, ще один білий, шостий фіолетовий, а сьомий був задрапірований чорним оксамитом. І в чорному залі був годинник з ебенового дерева, який гучно вибивав години. По всіх кімнатах гасали п’яні гості — серед фантастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних Капелюшників, тролів і велетнів, чорних котів і Білих Королев,[15] а під ногами танцюристів підлога здригалася од важких пульсуючих ударів, що виказували схована під нею серце.
— Містере Стендал! — почувся шепіт. — Містере Стендал!
Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті. Це був Пайкс.
— Мені треба поговорити з вами наодинці.
— В чім річ?
— Ось погляньте.
Пайкс простягнув руку — руку скелета. В ній було кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.
Стендал якусь мить — довгу мить — дивився на них. Потім він потягнув Пайкса в коридор.
— Герет? — прошепотів він. Пайкс ствердно хитнув головою.
— Він послав замість себе робота. Хвилину тому, вичищаючи піч, я виявив оце.
Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.
— Це означає, що поліція може бути тут кожної миті, — сказав Пайкс. — Наш план піде нанівець.
— Не знаю, — Стендал подивився на жовтих, синіх і жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала музика. — Я мусив би догадатися, що Герет не такий дурень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!
— Що таке?
— Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься надто пильно, то й не помітить заміни.
— Авжеж.
— Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер він вважатиме себе в безпеці, його появи можна чекати кожної хвилини! Хочете ще вина, Пайксе?
Вдарив великий дзвін.
— Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета.
Рапунцел спустила свої золоті коси.
— Містер Стендал?
— Містер Герет? Справжній містер Герет?
— Саме він, — Герет розглядав мокрі стіни й людей, що крутилися в танці. — Мені спало на думку, що краще побачити все на власні очі. Не можна покладатися на роботів. Тим більше на чужих роботів. До того ж я вжив застережних заходів і викликав демонтажників. Вони прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.
Стендал вклонився.
— Дякую за люб’язне попередження. А тим часом ви можете трохи розважитися, — сказав він, зробивши рукою широкий жест. — Вип’єте вина?
— Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може дійти людина!
— Подивіться самі, містере Герет.