Щоб не думати про це, я голосно щось заспівав, засвистів аж поки в двері постукав батько й звелів мені вгамуватись і йти снідати.
Я сів до столу. На ньому вже стояла жовта каструлька з кашею, холодно-біле молоко в глечику, яєчня з беконом, блищали ложки й ножі. Батько читав газету, мати поралася коло плити. Я нюхнув повітря й відчув, як мій шлунок зіщулився, мов побитий собака.
— Що таке, синку? — Батько позирнув на мене. — Не хочеш їсти?
— Не хочу.
— Хлопцеві зранку треба хотіти їсти, — зауважив батько.
— Їж, їж, — сказала мені мати. — Ну ж бо, не барися.
Я подивився на яєчню. То була отрута. Подивився на масло. Отрута. І біле з масним шаром вершків молоко в глечику, і апетитна, пухка коричнева каша на зеленій тарілці з рожевими квіточками.
Отрута, все воно отрута! Ця думка металась у мене в голові, наче мурашня на лісовій стежині. Я прикусив губу.
— Га? — глипнув на мене батько. — Ти щось сказав?
— Та ні, — відповів я. — Просто не хочеться їсти.
Не міг же я сказати, що я хворий і що захворів саме від їжі. Не міг сказати, що до цього спричинилися млинці, пампушки, каші, супи, овочі. Де ж би то. Отож мусив сидіти, не беручи нічого до рота, і серце моє билося все дужче й дужче.
— Ну гаразд, попий хоча б молока і йди собі, — сказала мати. — Батьку, дай йому грошей, хай добре поснідає в школі. Апельсиновий сік, щось м’ясне, молоко. Тільки не цукерки.
Щодо цукерок вона могла й не застерігати мене. То ж була найстрашніша з усіх отрута. На цукерки я більш ніколи й не гляну!
Я зв’язав ремінцями книжки й рушив до дверей.
— Дугласе, ти не поцілував мене, — нагадала мати.
— Ой, — мовив я, підійшов і похапцем поцілував її.
— Що це з тобою діється? — спитала вона.
— Нічого, — відказав я. — Бувайте. До побачення, тату.
Обоє сказали “до побачення”. І я подався до школи, занурений у свої думки, що бились у мене в голові, наче крик у глибокій холодній криниці.
Збігаючи схилом яру, я вхопився за грубу ліану дикого винограду, що звисала з дерева, відштовхнувся ногами від землі — і полетів. У ніздрі мені вдарило прохолодне ранкове повітря, свіже і п’янке, я радісно засміявся, і всі мої думи вмить розвіяло вітром. Зіскочивши на схил далеко внизу, я покотився до струмка, і птахи весело посвистували до мене, а поруч на дереві, наче підхоплений вітром легкий жмуток рудого пуху, скакала білка. Вниз по стежці сунули невеличкою лавиною інші хлопчаки. Вони голосно кричали — “Гей, егей, ого-го-о”, — били себе кулаками в груди, пускали камінці плиском по воді, сягали руками в струмок, намагаючись ухопити рака. Раки прудко тікали геть, збиваючи хмарки мулу. Ми всі реготали й кепкували один з одного.
На пофарбованому в зелене містку через струмок з’явилася дівчинка. Звали її Кларіс Меллін. Усі загукали до неї: іди собі, мовляв, іди, ти нам тут не потрібна, катай звідси! Та мій голос наче заперло, я вмовк і тільки дивився, як вона повільно йде містком. Дивився, не відводячи очей.
Із вранішньої віддалі долинув шкільний дзвоник,
Ми побралися нагору стежками, що їх самі попрокладали за багато літніх місяців. Трава на схилах яру була добряче потоптана нашими ногами, ми знали там кожну зміїну нору й кожний горбочок, кожне дерево й кожну виноградну ліану, знали кожну бадилину. Після школи ми будували на деревах, високо над мерехтливим струмком, хатини з гілля, вистрибували голяка в прохолодній воді, вирушали в довгі мандрівки яром, туди, де недалеко від чинбарні, азбестового заводу й пристані наш потічок самотньо й сиротливо вливався у блакитний обшир озера Мічіган.
І ось, коли ми, засапавшись, уже підбігали до школи, мене знов охопив страх, і я рвучко зупинився.
— Ви біжіть, я зараз, — сказав я хлопцям.
Задзвонив останній дзвоник. Усі побігли по класах. Я дивився на повитий плющем будинок школи. Там лунали високі дитячі голоси, зливаючись у суцільний безугавний гомін. Раз у раз його розтинали звуки маленьких дзвіночків на вчительських столах і різні голоси вчителів.
“І тут отрута, — подумав я. — Вчителі теж труять нас! Хочуть, щоб я хворів. І навчають хворіти все дужче й дужче Та ще й… ще й радіти з того, що хворієш!..”
— Доброго ранку, Дугласе.
Я почув стукіт високих підборів по цементованій доріжці. Позад мене стала міс Адамс, наша директриса, у пенсне на широкому блідому обличчі, з коротко підстриженим темним волоссям.