Тепер уже я височів над ним, наче вежа.
Я аж рота розкрив. Тоді придивився й побачив ще більше.
Мені було сорок вісім років.
Але Раф Андерхілл, якому теж було сорок вісім, уже не мав на голові більш як половини волосся, а те, що лишилося, було ріденьке й сиве, чорне з білим. Він виглядав років на шістдесят, а то й на шістдесят п’ять.
Я був при доброму здоров’ї.
Раф Андерхілл був блідий, наче віск. Його обличчя свідчило, що він давно вже нездужає. Здавалося, він повернувся з країни, де ніколи не світить сонце. Вигляд мав змарнілий, очі глибоко позападали. У віддиху вчувався запах похоронних квітів.
Усе те вразило мене так, немов усі блискавиці й громи минулої ночі злилися в один сліпучий вибух. І ми з Рафом стояли посеред того вибуху.
То ось задля чого я приїхав, подумалося мені. То ось яка вона, істина. Оця жаска мить. Ні до чого витягати зброю. І вбивати ні до чого. Ні, аж ніяк. Досить тільки…
…побачити Рафа Андерхілла такого, який він тепер є.
Оце і все.
Просто прийти сюди, постояти й подивитися на нього, на такого, який він став.
Раф Андерхілл розгублено, з видимим подивом звів руку. Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет, чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався кволим, ледь чутним голосом:
— Дуг?
Я рвучко відступив.
— Дуг? — аж задихнувся він. — Це ти?
Такого я не чекав. Люди ж не пам’ятають! Нездатні пам’ятати! Через стільки років?
Чого б то йому пригадувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, називати ім’я?..
І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мого від’їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так занепало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, незамінним попихачем, якого можна кривдити, штурхати, лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість років тому я просто взяв та й покинув його, усе його життя дало тріщину.
Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене мишеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє: “Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого удару. Ти зник!”
— Дуг? — знову спитав він, бо я стояв і мовчав, безпорадно опустивши руки. — Це ти?
Ось задля цієї миті я й приїхав.
Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випередив мене й дістався сюди раніше — і час, і вік, і менші, ще страшніші смерті…
Бабах!
Шість пострілів у серце.
Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким звуком обличчя Рафа Андерхілла старішало на десять років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було вже сто десять.
— Бабах… — шепотів я. — Бабах… Бабах… Бабах… Бабах… Бабах…
І тіло його щоразу здригалось.
— Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.
Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на вулицю, коли він гукнув:
— Дуг, це ти?
Не озиваючись у відповідь я простував геть.
— Скажи мені! — гукав він кволим голосом. — Дуг! Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..
Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюрчання цвіркнув темряву яру, перейшов місток і став підніматися сходами на той бік.
— Хто це? — востаннє долинуло до мене його жалісне волання.
І тільки відійшовши ще далі, я озирнувся.
В усіх вікнах Рафового будинку світилося. Мабуть, після того, як я його залишив, він обійшов усі кімнати й скрізь повмикав світло.
По той бік яру я зупинився на лужку перед будинком, де колись народився.
А тоді підняв з землі кілька дрібних камінців і зробив те, чого ніхто ніколи не робив, жодного разу за все моє життя.
Я кинув ті камінці у вікно, за яким щоранку лежав, коли мені було дванадцять років. І гукнув себе самого на ім’я. Гукнув із щирої дружби, запрошуючи зійти вниз, щоб погуляти в довгому літі, яке давно вже кануло в небуття.
Я постояв там рівно стільки часу, скільки було потрібно тому другому, юному мені, щоб спуститися вниз і пристати до мене.
А потім ми мерщій, випереджаючи світанок, вибігли з Грінтауна й помчали назад, хвалити бога, назад у Тепер і Сьогодні, щоб прожити там решту своїх днів.
КОРОТКО ПРО АВТОРА
Рей Дуглас Бредбері (нар. 1920 р.) — один з найбільш відомих сьогодні у світі американських письменників, автор близько 800 літературних творів мало не всіх відомих жанрів: оповідань, романів, віршів, есе, п’єс для театру і радіо, кіно — й телесценаріїв, лібретто опер і мюзиклів. У його творчості органічно поєднуються фантастика й реалізм, казка й достеменний факт, ностальгія за минулими літами й допитливий погляд у майбутнє, — і це надає кожному творові письменника своєрідного, неповторного звучання. І, мабуть, недарма критики і на батьківщині Бредбері, й поза нею з рідкісною одностайністю вважають його унікальним явищем в американській літературі.