- З якім на твою думку відносним погоном ти здатен впоратись?
- Маєш на увазі, коли доберусь до Марка? Я можу легко схопити МЗЧ на 5 метрах на секунду. 10 метрів на секунду схожі на стрибок на потяг, що рухається. При трохи більшому погоні я можу схибити.
- Отже зважаючи на безпечний погін ПММ, наше відхилення від погону МЗЧ має бути в межах 20 метрів на секунду.
- І перехоплення має відбутись в межах 214 метрів, - сказав Бек. - Досить вузький простір для помилки.
- У нас є багато запасу, - сказала Ллюїс. - Запуск станеться за 52 хвилини до перехоплення і триватиме 12 хвилин. Коли Марків двигун S2 вимкнеться, ми знатимемо наші точку перехоплення та погін. Якщо нам вони не сподобаються, у нас буде 40 хвилин на виправлення. 2 міліметри на секунду нашого двигуна наче й не багато, але за 40 хвилин ми можемо пересунутись на 5,7 кілометра.
- Добре, - сказав Бек. - І 214 метрів - це не жорстка межа.
- Жорстка, - виправила його Ллюїс.
- Не, - сказав Бек. - Я знаю, що не можна виходити без прив’язі, але без шворки я міг би дістатись далі…
- Не варіант, - сказала Ллюїс.
- Але ми могли б подвоїти чи потроїти нашу безпечну зону перехоплення…
- Ми закрили цю тему. - згрізна сказала Ллюїс.
- Так, капітане.
Є небагато людей, котрі можуть похвалитись, що вони понівечили космічний корабель за три мільярди доларів. Але я один із них.
Я викидав критичне обладнання з МЗЧ на право й на ліво. Приємно знати, що мій запуск на орбіту не матиме баласту з усяких набридливих резервних систем.
Перше, що я зняв, були дрібні речі. Відтак настала черга речей, які я міг розібрати. На кшталт фотелів команди, кількох резервних систем та панелей керування.
Я нічого не вигадую. Виконую вказівки інструкції від НАСА, яка зроблена, щоб полегшити справу. Іноді я сумую за днями, коли я самостійно приймав рішення. Потім я відганяю цю думку від себе та згадую, що я нескінченно ліпший з купою геніїв, котрі вирішують, що мені робити, ніж самостійно втрапляти у лайно.
Періодично я вдягаюсь у скафандр, лізу у повітряний шлюз з якомога більшою кількістю манаття та викидаю його назовні. Місцевість довкола МЗЧ виглядає як декорації для “Сенфорда та сина”. (Американський ситком, заснований на серіалі Бі-Бі-Сі “Стептос та син”. Транслювався на каналі Ен-Бі-Сі з 1972 до 1977 року)
Я дізнався про “Сенфорда та сина” з Ллюїсової колекції. Серйозно, ця жінка повинна поговорити з кимось щодо її проблеми 70-х.
Я перетворюю свою сечу у ракетне паливо. Це легше ніж вам здається.
Сеча складається переважно з води. Розділення гідрогену та кисню потребує лише пари електродів і струму. Проблема у збиранні гідрогену. У мене немає жодного обладнання для відбирання гідрогену з повітря. Атмосферний регулятор не знає як це робити. Останній раз, коли я мав відокремити гідроген від повітря (тоді, коли я перетворив Габ у бомбу), я спалив його щоб перетворити у воду. Очевидно, що нині це буде контрпродуктивно.
Але НАСА усе продумало й дало мені послідовність. Спочатку я від’єднав ровер і причеп один від одного. Відтак, перебуваючи у скафандрі для ПЧД, я прибрав тиск у причепі та заповнив його чистим киснем на чверть однієї атмосфери. Відтак я відкрив пластикову скриню повну сечі й опустив у неї два електроди. Ось для чого була потрібна атмосфера. Без неї сеча просто негайно википіла б, а я лишився б оточений атмосферою із сечі.
Електроліз розділив гідроген та кисень. З часом він довів сечу до справді гидкого осаду, витягнувши звідти воду. Тепер причеп був наповнений ще більшою кількістю кисню та гідрогеном. Дуже небезпечно насправді.
Відтак я увімкнув атмосферний регулятор. Він навіть не розпізнає гідроген, але він знає як вирвати кисень з атмосфери. Я зламав усі запобіжники та налаштував його витягнути усі 100% кисню. Коли він це зробив, усе що лишилось, було гідрогеном. Ось чому я почав з атмосфери чистого кисню. Щоб регулятор міг виділити його пізніше.
Відтак я відчинив внутрішні двері повітряного шлюзу та увімкнув його помпу. Шлюз думав, що помпує повітря лише із себе, а насправді спорожняв увесь причеп. Випомповане повітря опинилось у баку повітряного шлюза. І ось маєте - бак чистого гідрогену.
Останній крок - віднести повітряний бак шлюза до МЗЧ та передати вміст до його гідрогенових баків. Я казав це багато разів, але: Слава стандартизованій системі клапанів!